Струве Аманд Єгорович

Народився Аманд Струве 30 травня 1835 року в німецькій дворянській родині. Його предки переїхали до Росії у XVII столітті. Представники цього роду служили дипломатами, інженерами, державними діячами, військовими, були процвітаючими підприємцями та видатними вченими. Досить згадати Василя Яковича Струве (1793—1864) — знаменитого астронома та геодезиста, одного з засновників Пулковської обсерваторії.

Закінчивши Головне артилерійське училище, Аманд Струве вступає на дійсну військову службу. Та військова кар’єра його не приваблює, і він продовжує навчання у Миколаївському інженерному училищі й академії, удосконалює свої знання за кордоном. І у віці 22 роки вступає на службу до відомства шляхів сполучення.


Зміст

Київський залізничний міст

1867 року А.Струве — інженер-капітан при Київському окрузі шляхів сполучення. Першим його проектом у Києві було будівництво залізничного моста через Дніпро, який з’єднував Київ із північно-східними губерніями Росії. Міст було закладено в березні 1868 року. Він мав 12 прольотів по 89 метрів кожен, загальна довжина становила 1068 метрів. На той час за довжиною міст був третім у Росії і лише трохи поступався своїм «родичам» — Сизранському та Катеринославському. Вперше в Російській імперії тут було застосовано прогресивний метод будівництва — кесонний. 17 лютого 1870 року перший потяг через новий міст прибув на Київський вокзал. За цей проект інженеру-капітану Струве було пожалувано чин полковника.


Водопровід

Місто Київ було одним із перших у Російській імперії, де проклали централізований водогін. Але «цивілізація» на берегах Дніпра зароджувалася не на порожньому місці. Перше документальне свідчення про підведення води до Братського монастиря на Подолі датоване 1636 роком. Приблизно тоді ж джерельну воду, що надходила дерев’яними трубами з-під гори Зітхальниці, пили ченці Домініканського конвенту. Наприкінці ХVІІ століття на Подолі навпроти ратуші містився великий «фонтанальний колодязь», із якого дерев’яними трубами вода надходила і в окремі садиби.

Однак до ХІХ сторіччя централізованого водопроводу в місті не було, хоч й існували окремі водогони, споруждені для своїх потреб різними відомствами. 1865 року в Київському відомстві шляхів сполучення розробляється проект водогону вартістю півмільйона рублів. Через брак коштів міська влада запропонувала концесію терміном на 50 років. Її очолив А.Струве. Він висловив готовність створити свою акціонерну компанію і запропонував Думі свої умови, а 9 липня 1870 року між міською Думою і Струве був підписаний договір.

Урочисте закладення споруд майбутньої водогінної мережі відбулося 22 травня 1871 року в Міському саду. Було побудовано три водонапірні вежі: дві в Міському саду (нині там музей води комунального підприємства «Водо-інформаційний центр») і одна на Володимирській гірці. За проектом архітектора А.Шілле споруджено машинні станції. Біля міських купалень пробурили чотири артезіанські свердловини, проклали 24 км водопровідних труб.

1 березня 1872 року водопровідною магістраллю ринула вода. Одним із перших об’єктів, який було підключено до централізованого водогону, був Маріїнський палац. Вода з Дніпра подавалася на Хрещатик, Велику Васильківську, Олександрівську вулиці, Бібіківський бульвар. 1890 року довжина водопроводу сягала вже 60 кілометрів, вода подавалася до двох тисяч садиб. Водопровідна концесія проіснувала до 1914 року, потім влада викупила водоканал.


Міське освітлення

Із настанням ночі вулиці Києва на початку ХІХ століття поринали в пітьму. Вуличного освітлення не було. Нечисленні перехожі освітлювали шлях переносними олійними ліхтарями. У Парижі, наприклад, перші ліхтарні стовпи з’явилися ще 1667 року.

Лише 1781 року до приїзду цесаревича Павла Петровича магістрат зобов’язав кожного власника садиби на Подолі встановити біля воріт по два ліхтарних стовпи. Але невідомо, чи довго ці ліхтарі освітлювали вулиці, оскільки лампи заправлялися світильним спиртом (суміш винного спирту зі скипидаром), що для городян було дуже дорогим задоволенням. У січні 1871 року реєструється Товариство газоосвітлення, яке створив і очолив А.Є.Струве. Міська дума уклала з Товариством контракт на установку вуличних газових ліхтарів. Струве зобов’язався у стислі терміни побудувати два заводи з виробництва газу і встановити на вулицях 1500 газових світильників.

6 вересня 1872 року на Хрещатику в присутності офіційних осіб відбулося пробне включення освітлення, а 2 листопада на 70 ліхтарях спалахнули перші «газові» вогні. З епохою газу пов’язана і перша енергетична криза.

Протягом багатьох років газовому освітленню альтернативи не було. Та прогрес невблаганно рухався вперед. Конкурент газового ріжка — лампочка розжарювання — з’явилася 1880 року. 23 травня 1890 року Дума з компанією «Савицький і Страус» підписала контракт на електрифікацію Києва. Було побудовано дві перші електростанції: на Театральній площі для освітлення Міського театру та на Думській площі. 8 березня 1892 року 14 дугових електричних світильників спалахнули на Хрещатику. Вони горіли до півночі, а потім до ранку світилися газові ріжки. Через кілька десятиліть електричне освітлення витіснило газ усюди.


Трамвай

1886 року Дума оголосила конкурс на кращий проект облаштування в Києві міської залізниці. Переміг військовий інженер, генерал А.Струве. Відповідно до підписаного 7 липня 1889 року з Думою договору, він міг побудувати 24 версти залізничних колій, експлуатувати їх 45 років, віддаючи місту частину своїх доходів, і 1 листопада 1934 року безоплатно передати підприємство місту. Заповзятливості та передбачливості Аманда Єгоровича можна тільки дивуватися. Він не лише випробував на київських вулицях усі види громадського транспорту, що існували на той час (конку, локомобіль, електричний трамвай), а й поставляв для них вагони та рейки, виготовлені на Коломенському машинобудівному заводі і залізопрокатному заводі в Кулеб’яках Нижегородської губернії, які йому належали. Будував депо, станції, поїлки для коней тощо.


P.S.

Решту свого життя А.Є.Струве повністю присвятив Коломенському машинобудівному заводу. Чудово розуміючи, що добробут робітників тісно пов’язаний із благополуччям підприємства, він дуже багато уваги приділяв розвитку соціальної сфери: організував товариство споживачів, каси взаємодопомоги, будував житло для робітників, їдальні, школи, читальні й лікарні, скорочував тривалість робочого дня.

12 вересня 1898 року Аманда Єгоровича Струве не стало. Помер він від хвороби печінки у своєму маєтку Аннине поблизу Коломни. Похований у Санкт-Петербурзі на лютеранському Волковому цвинтарі.

У ХХ століття Київ входив одним із найбільших індустріальних та культурних центрів імперії. Тут були водопровід і каналізація, електричне освітлення і трамвай, телефон і телеграф, тоді як водопровід був із 762 міст європейської частини Росії лише у 19%, телефон — у 18%, трамвай — у 5,5%, а каналізація лише у 3,5%. Усі ці досягнення заклав у другій половині ХІХ століття видатний інженер Аманд Єгорович Струве, заслуги якого в розвитку вітчизняної науки і техніки, у будівництві складних інженерних споруд, зокрема в Києві, важко переоцінити.


Джерела

  • «Дзеркало тижня», № 20 (548) 28 травня — 3 червня 2005,

http://www.dt.ua/3000/3760/50136/


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва