Серж Лифар

Сергій Михайлович Лифар (2 квітня 1904, Київ --15 грудня, 1986, Лозанна, Швейцарія ). Сучасники називали його "богом танцю", "добрим генієм балету XX століття". Ним захоплювалися, його наслідували, говорили про містичну душу танцю, яку вмів розгадати лише він. Він і справді, наче його міфічний Ікар, прагнув сягнути Сонця – мовою тіла “створити ілюзорний світ сильніший за реальний". І він свого досяг, але так і лишився невимовно самотнім у цьому, недосяжному для інших, небі. Самотнім, бо, незважаючи на славу і визнання, він до кінця життя думками линув на береги Дніпра, у край свого дитинства і юності. І на своїй могилі на сумно відомому паризькому кладовищі Сен-Женев’єв де Буа він заповів написати лише чотири слова: "Serg Lifar de Kiev" - “Серж Лифар із Києва”.


Зміст

Нащадок козака Лихваря

Сергій Лифар народився 2 квітня 1904 р. у Києві, на вулиці Тарасівській, в заможнiй родині чиновника департаменту водного i лiсового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій Михайлович згадуватиме, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та роздивлявся "пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького". Бог наділив хлопчика тонким музичним чуттям. З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Однак, визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. Саме її балетна секція і стала для сімнадцятирічного Сергія першим кроком до опанування балету, до вершин слави. У 1922 році Ніжинська емігрує до Парижу, де співпрацює з уславленим “Російським балетом” Сергія Павловича Дягілєва. За рік вона запрошує до трупи своїх найкращих учнів, серед яких і Лифаря. В Парижі його вчителями стали віртуозний італієць Енрiке Чекеттi та колишній наставник Вацлава Ніжинського Ніколя Лега. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю дуже швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста “Російського балету”. Після його фантастичних тріумфів у ролях Блудного сина в однойменному балеті Прокоф'єва, Аполлона й Івана Царевича в "Аполлоні Мусагеті" та "Жар-Птиці" Стравінського сам Дягілєв скаже: "Лифар чекає власної слушної години, щоб стати новою легендою, найпрекраснішою з легенд балету".

Найпрекрасніша легенда балету

Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря. Після смерті Дягілєва двадцятичотитирічному Лифарю пропонують очолити балетну трупу “Гранд-Опера”. Він став для французького балету тим, ким у ХІХ сторіччі був для російського француз Маріус Петіпа. Більше тридцяти років він віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті – “неокласицизму”. Один з найвідоміших балетів того часу – “Ікар”, стане уособленням самого Лифаря. Ось як відгукувався на цей образ відомий театральний критик того часу Плещеєв: ”І ось змах крил, і на сцену вилетів небачений диво-птах... Птах – Лифар. Це не танець, не пластика – це чари. Мені дорікнуть, що це не критика. Критика закінчується там, де починається зачарування. “Ікар” – це епоха, це синтез усієї його творчості, це начебто гранична межа”. 1939 року починається Друга Світова війна, Лифар залишається в Парижі, очолює театр, створює свої найкращі спектаклі та рятує французький балет від загибелі. В 1943 році відбулася прем’єра іще однієї лифарівської перлини – “Сюїти в білому” – одна з перших довершених спроб зацікавити глядачів винятково безсюжетною виставою. В окупованому Парижі, в театрі, де глядачами були переважно офіцери німецької армії, мовою танцю репрезентувався світ, співзвучний із ненависними фюрерам і вождям ідеями Кандинського, Малевича, Шагала, Архипенка. Кияни побачать цей балет через шістдесят років. Звільнення Парижу спричинило до крутого повороту в долі Лифаря: Французький Рух Опору звинуватив його у колаборацiонiзмi i засудив до страти. Лифар тікає з Франції і в 1944 -- 1947 рр. очолює трупу "Новий балет Монте-Карло". Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення i балетмейстер тріумфально повертається до рідного театру. Всього Лифар поставив у “Гранд-Опера” понад 200 балетів, виховав одинадцять зірок балету. У 1947 р. він заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 р. вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. За життя Серж Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – “Золотого черевичка” та премії “Оскар”, нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. І разом з тим, доля забрала у нього найдорожче: спочатку Київ, який він не розлюбив до кінця свого життя, потім – його Гранд-Опера. 1958 року його звільняють із театру. Він не вірить, що це остаточно, довго бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не в змозі йому допомогти.


Хореограф, що малює

Світ балету був не єдиним захопленням Лифаря. Він товаришував із багатьма художниками, серед яких були Пабло Пікассо, Жан Кокто, Кассандр (Адольф Мурон), Марк Шагал, які створили декорації до багатьох його балетних вистав. Свого часу співпрацю Лифарю пропонував Сальвадор Далі, проте його сюрреалістичний проект декорацій та костюмів до знаменитого “Ікара” (з милицями замість крил) було відхилено як шокуючий. Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря професійно узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. Власне, він малював і раніше: на програмках, афішах, записках – олівцем, помадою, гримом... У 1972 -- 1975 роках виставки картин Лифаря користуються великою популярністю: Канни, Париж, Монте-Карло, Венеція. Хоча сам Лифар доволі стримано ставився до свого захоплення. “Графічні, майже пластичні роботи я присвятив своєму другові Пабло Пікассо. Він був настільки люб’язним, що здивувався, замилувався і гаряче порадив мені продовжувати. Тільки ж я не художник, а хореограф, що малює”, - писав він у останній автобіографічній книзі “Мемуари Ікара”. Він залишив після себе понад сотні оригінальних картин та малюнків. Основний сюжет – балет, рухи, драматургія танцю. Другою його пристрастю були книжки. Почалося усе із особистого архіву Сергія Дягілєва, який складався з колекції театрального живопису і декорацій та бібліотеки (близько 1000 назв). Лифар викупив її у французького уряду за гроші, отримані за рік роботи в Гранд-Опера. Як пізніше згадував хореограф: "Гроші на купівлю дягілевського архіву я заробив ногами”. Серж Лифар зібрав одну з найцікавіших в Європі російських бібліотек, яка складалася зі стародруків XVI -- XIX. Особливе місце в його бібліотеці займала і “Пушкініана”, найдорожчим скарбом якої були 10 оригіналів листів поета до Гончарової, рідкісні видання, інші пушкінські раритети. В останні роки свого життя Лифар був змушений продати частину своєї колекції. Про причини такого рішення він писав у листі до спадкоємців у 1975 р.: "Насьогодні я маю лише скромну пенсію від Паризької опери, тому не в стані зберегти колекцію. Меценати оминули мене увагою, я змушений попрощатися з цією скарбницею російської культури, “відпустити на волю” всі книги й альбоми, щоб вони стали надбанням істориків, бібліотек”. Нині частина бібліотеки Лифаря (817 одиниць) зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки. В дар Україні її передала вдова хореографа графиня Ліліан Алефельд.


Повернення Ікара

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. “Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро”, - говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином його країни, Лифар відповів: “Я – українець і цим пишаюся”. Він так і лишився “персоною без громадянства” – не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: “Хочу повернутися в Україну. Проте, вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції - забули”. За життя Сергій Лифар лише один раз побував у Києві – у 1961 році, і це було для нього великим щастям. Ім’я генія балету Лифаря повернулося в Україну лише в середині 90-х, не в останню чергу – стараннями його вдови графині Алефельд. Вона ж передала в дар Україні найбільші скарби з особистої колекції Лифаря: орден Почесного легіону, “Золотий черевичок”, прикрашений діамантами, сценічні костюми, а також пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, твори Пікассо і Шагала, скульптурні портрети самого Сержа, виконані Бельмондо – батьком кінозірки. Але найголовніше – в Україну повернувся балет Лифаря. Уже десять років до Києва з’їжджаються танцівники та хореографи з усього світу на міжнародний конкурс - імені Лифаря та фестиваль “Серж Лифар де ля данс”. На київській сцені відродилися його “Ромео і Джульєтта” та “Сюїта в білому”. Минулого року в Лозанні, де Лифар прожив останні роки життя, з’явився пам’ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крильми наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: "Serg Lifar de Kiev".

Цим, власне, сказано усе. Наталка Позняк-Хоменко


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва