Петрусенко Оксана Андріївна

(19001940) — укр. співачка, н. а. УРСР (з 1939). У 19231924 навчалася в Київ. муз.-драм. інституті ім. М. В. Лисенка. З 1934 — солістка Київ. театру опери та балету. Жила на вул. Леніна (тепер Б. Хмельницького) № 66 де встановлено мемор. дошку співачці. Померла у Києві, похована на Байковому кл. 1944 року у Києві на її честь названо вулицю.

Джерела


Ця стаття потребує перекладу.

Ви можете допомогти проекту, опрацювавши цю сторінку.
Відповіді на запитання ви можете знайти на сторінці Довідка:Потрібний переклад.

1901 — 1918. Севастополь

Згідно з останньою версією, заснованою на архівних документах, батьківщина Оксани Петрусенко — місто-герой Севастополь. Ксенія Андріївна Бородавкіна (Оксана Петрусенко — сценічний псевдонім співачки, яким охрестив її чоловік, режисер Херсонського музично-драматичного театру, де на поч. 1919 р. вона заспівала свою першу виставу) народилася у Севастополі у 1900-му році. Це стало відомо нещодавно. Співробітник державного архіву Севастополя Д.П. Шевякіна встановила дату народження й хрещення видатної співачки. (Її батько А. Бородавкін народився у Харківській губернії і цей факт довгий час слугував приводом вважати місцем її народження батьківщину батька — село Балаклею Змієвського повіту). Реєстраційна книга церкви Всіх Святих у Севастополі свідчить, що обряд хрещення Оксани провів священик Андрій Григор’єв. Родина її матері, Кулешови, переїхала до Севастополя з Орловської губернії. Дід Іван був теслярем у порту. У роки революції 1905 року він був заарештований за підозрою у зв’язку з більшовиками. Бабуся Євдокія вела просте домашнє господарство. Мати Ксенії Марія Іванівна працювала наймичкою. Родина жила нелегко. Батько помер на батьківщині у Балаклеї, коли дівчинці щойно виповнився рік. За спогадами родичів, майбутня співачка свій голос успадкувала від батька. Він чудово співав українські народні пісні. Мати, забравши дітей, оселилася у батьків у Севастополі. Бідували та недоїдали, і єдиною відрадою в тяжкому дитинстві Оксани залишалася пісня. Одного разу, проходячи повз двір, військовий капельмейстер почув, як Оксанка, граючись у дворі з його дочками, дзвінким голосом виспівує веселі пісні.

— Вашій дівчинці треба вчитися, — сказав він, зустрівши її маму. — Я допомогу влаштувати її у гімназію. Нехай ходить туди з моїми дочками.

Ксенія старанно вчилася, добре малювала, але найбільше любила співати. Її прийняли у шкільних хор і невдовзі почали доручати сольні партії. Одного разу старенький вчитель, який раніше викладав у гімназії словесність та співи, почувши, як вона співає у хорі, запропонував безкоштовно навчати її нотної грамоти. Годувальниками у родині були мама Марія Іванівна та сама Оксана. Їй навіть довелося залишити гімназію. Після довгих пошуків роботи вона влаштувалася на взуттєву фабрику. Відразу ж записалася до гуртка художньої самодіяльності при фабриці та у хор «Рада».

…Найперші кроки у співах вона зробила у хорі Покровського собору в Севастополі та у самодіяльному хорі Георгія Загало. Про це згадувала троюрідна сестра О. Петрусенко — К.Н. (?) Ващук-Ващіна, активна учасниця художньої самодіяльності у Севастополі, з 1935 року актриса Дніпропетровського оперного театру. Репертуар хору складали народні пісні, уривки з опер «Наталка-Полтавка» М. Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. У роки революції хористи виспівували й революційних пісень. У Севастополі майбутня примадонна вивчила й свій перший дует — дует Недди і Сільвіо з опери Р. Леонкавалло «Паяци». Її партнером був матрос Діма Головін. Через роки, соліст Великого театру Дмитро Данилович Головін згадував, що їхня зустріч і знайомство з Оксаною Петрусенко були незвичайними. Неподалік пам’ятника Затопленим кораблям він помітив дівчину, яка пливла, замилувався нею, і раптом дівчина зникла… Дмитро кинувся у воду. Як виявилося, вона вдарилася об камені, поранила ногу та знепритомніла. Він допоміг їй прийти в себе. З’ясувалося, що у них спільне захоплення — співи.

У той час у Севастополі Ф. Шаляпін набирав для своїх концертів у цьому місті хор з матросів та портових робітників. Дмитро був у числі щасливців. Він вмовив Ксенію піти на прослуховування до самого Шаляпіна. Як згадувала потім О. Петрусенко, біля самих дверей готельного номера Федора Івановича вона настільки злякалася зустрічі з видатним співаком, що просто втекла... (Оксана Петрусенко і Дмитро Головін зустрілися років за п'ятнадцять, у березні 1931 року, на Уралі. У Єкатиринбурзькому театрі опери і балету йшла «Тоска» Дж.Пуччіні. Оксана Андріївна у той час була солісткою цього театру. Партія Тоски була однією з найкращих її партій. З Москви на запрошення дирекції театру приїхав виконавець партії начальника таємної поліції Скарпіа Дмитро Головін. Коли її повідомили про це, вона скрикнула: «Діма!». Це була зворушлива зустріч та чудова вистава…) Море і сонце Севастополя наповнили голос Ксенії дивовижною, неповторною дзвінкістю, яка притаманна тільки південним голосам, подібно до італійських, що дозволяло порівнювати його із голосами видатних співачок-італійок Марії Гальвані та Амеліти Галі Курчі.

Чим більше Оксана захоплювалася художньою самодіяльністю, тим сильніше ставало бажання присвятити себе сцені. Як раз тоді у Севастополі проходили концерти пересувної української трупи Степана Глазуненка, яка приїхала на гастролі. Його дружина (провідна актриса) Наталія Лучинська, яка чула від місцевих меломанів про незвичайний голос Ксенії Бородавкіної, запропонувала їй місце у хорі. Лучинська багато часу приділяла дівчині, навчала тонкощам акторського мистецтва. Наближався день від’їзду трупи. Ксенія, боячись маминих сліз, докорів та умовлянь, вирішила таємно покинути батьківську хату. І ось вона, дивлячись у вікно поїзда, що відходив, крізь сльози побачила маму, яка бігла слідом. — Прощавайте, мамо, і вибачте мені! Я напишу і все поясню! — висунувшись з вікна, кричала Оксанка. — Будь щаслива, дочка! Благословляю тебе! — почула у відповідь.

Почалися гастролі трупи у різних містах Криму. Ксенія була щаслива — нарешті вона на професійній сцені! Але… захворіла на тиф, і трупа без неї продовжила гастролі.

Несподівано Оксана прочитала у газеті об’яву про набір хористів до Херсонського державного українського театру, нещодавно заснованого Юрієм Шумським. Пізньої осені 1918 року Ксенія, виписавшись з лікарні, від’їздить до Херсону. І ось вона, худорлява і бідно одягнута, у вилинялій клітчатій хустці, з-під якої видно ледве відросле після тифу волосся, із завмиранням серця входить до театру. Дізнавшись, що штат вже набрано, дівчина зовсім розгубилася. Хтось, проходячи повз, порадив звернутися до завідувача музичної частини Петра Бойченка. Той сів за рояль і запропонував їй щось проспівати. Під акомпанемент здивованого диригента Оксана співала одну пісню за іншою. «Знайшовся справжній скарб!» — увірвався він за мить до кабінету Івана Сагатовського, директора театру.

Вона працювала, не знаючи відпочинку. Бойченко допомагав готувати виступи і… красиво залицявся. І хоча був немолодий і зовсім не схожий на сценічного героя, про зустріч з яким мріяла дівчина, вмовив стати його дружиною. Напередодні її дебюту виникло питання немилозвучності прізвища «Бородавкіна». Бойченко запропонував називати її Оксаною Петрусенко. (Петра Павловича у дитинстві батько лагідно називав «Петрусь», «Петрусенко»). Пізніше театральний псевдонім став її прізвищем.

Успіх молодої співачки зростав. Їй випало щастя грати у десяти виставах із Панасом Саксаганським, який приїхав у Херсонський театр на запрошення І. Сагатовського. Між ними відразу виникли дружні стосунки. З того часу вона називала його батьком і вчителем. А він охрестив її «українським соловейком» і запросив до Києва.

Через декілька років, після того як не стало Бойченка і театр Сагатовського розпався, Оксана, скориставшись запрошенням, приїздить до Києва і вступає у музично-драматичний інститут імені Лисенка. Тоді ж Оксана зустріла і полюбила молодого і дуже вродливого артиста Одеського оперного театру — Мефодія Семенюту-Барило. Він зовні був схожим на героїв п’єс, у яких вона грала, але у житті виявився егоїстом і пустою людиною. Покинувши його, Оксана, не маючи ані домівки, ані грошей, ризикуючи усім, і театральною кар’єрою також, 16 січня 1925 року народила сина Володимира.

Вона змушена покинути інститут і приєднатися до трупи Сагатовського, що гастролювала у Калузі. Усі актори трупи допомагають няньчити її двомісячного Володю, підтримують матеріально. Трупа із гастролями переїздить із одного міста Росії до іншого.

Влітку 1925 року Оксана поїхала до Харківського оперного театру з надією залишитися там працювати. Пройшла випробування, але працювати так і не вийшло. Головним диригентом театру був Лев Петрович Штейнберг. Як і в будь-якої непересічної особистості, у нього були свої «закидоны» — він полюбляв брати співачок за нижню щелепу і примовляти: «Молодець! Добре співаєш!». Коли після проби він підійшов до Оксани і спробував взяти її, як і всіх, вона не стерпіла і відштовхнула його. Дівчина була росла і сильна — диригент відлетів доволі далеко… Він ображено підскочив та виніс вирок: «Ви не прийняті в театр!» Оксана з маленькою дитиною знову поїхала до Сагатовського у пересувну трупу.

Майстерність Оксани зростала. Сагатовський, зважаючи на її вокальні дані, наважився навіть поставити оперету «Сільва». І хоча диригент викинув з неї усі складні частини, «Самарская газета» написала, що «Сильва» прошла с венской легкостью».

У Казані на концерт української трупи прийшли артисти й адміністрація місцевого оперного театру, які багато чули про Оксану Петрусенко. Після виступу їй запропонували стати солісткою оперної трупи театру. Вона погодилася і почала готуватися до дебюту — ролі Оксани в опері Чайковського «Черевички». На роль Вакули запросили з Свердловська драматичного тенора Василя Москаленка. Оксана навіть не сподівалася, що невдовзі партнер на сцені стане партнером у житті.

Прем’єра опери «Черевички» стала тріумфом Оксани Петрусенко. Потім були партії: Ярославни у опері «Князь Игор», Наташі в «Русалці» Даргомижського, Тетяни у «Євгенії Онєгінє» Чайковського, Маргарити у «Фаусті», Лізи в «Піковій дамі» і багато інших.

У цей час Петрусенко багато займалася із професіональними викладачами, вдосконалюючи майстерність. Глядачі й критика звертали увагу на те, що усі свої ролі вона не тільки співає, але й вживається у них, «достигая высокой степени художественной правды». Співала Оксана — і у кінотеатрах перед фільмами, і у численних концертних програмах — разом із чоловіком, Василем Москаленком. Причому на афішах прізвище Москаленка було першим. Популярність Петрусенко зростала, а у Казані її почали називати «украинский соловушка». Восени 1928 року до Казані з Харкова приїхав диригувати Лев Петрович Штейнберг. Він впізнав її, похвалив за вдалий виступ, дуже жалкуючи, що так вийшло у Харкові три роки тому, і попрощалися вони друзями. Ще не раз потім їхні творчі шляхи перетиналися, і Лев Петрович зробив багато доброго для Оксани.

Восени 1929 року Петрусенко переманили до Свердловського оперного театру на ролі драматичного сопрано. Там і розкрив крила її талант. Але виникали проблеми.

Петрусенко ще не була «репертуарною співачкою» — знала не дуже багато оперних партій, а ті, що знала, співала на казанських сценах лише по декілька разів. Про це вона відверто сказала директору Свердловського театру. Він хоч і здивувався, але був приємно вражений її відвертістю та щирістю.

Василь Москаленко раніше вже працював у Свердловську, і тут розуміли, що головні партії він співати не може. Тому брали у театр, перш за все, Оксану, а Василь йшов на другорядні ролі.

Перші три місяці Петрусенко співала лише у «Черевичках» Чайковського. На інші головні ролі запрошували артисток з Москви та Ленінграду. Під керівництвом гарних викладачів Петрусенко продовжувала працювати над репертуаром.Через три місяці вона співала головні партії в усіх виставах, і співала чудово. Свердловський період був нетривалим, але важливим для удосконалення Петрусенко як оперної співачки.

Усе новий і новий репертуар, більш складні та серйозні партії. Проте улюбленими залищалися Аіда й Тоска, Наталка-Полтавка та Одарка. Дві останні — її рідна хата, її український характер, безжурний, пустотливий, оптимістичний, незважаючи на особисті драми.

Наступна адреса — Самара. Сюди довелося перебратися лише тому, що там дали можливість співати Василю Москаленко, вельми рядовому тенору. Зате Оксана вже славилася примою.

1931 — 1934. Самара

Переїзд у Самару багатьом здався очевидним, але малозрозумілим кроком назад для Петрусенко як співачки. У 1931 році у Самарі було організовано «Средневолжскую краевую государственную оперу». Василь Москаленко, який співав у Свердловську другорядні партії, сподівався, що у Самарі його таланту вистачить й на перші ролі. Він і став головним ініціатором переїзду.

Коли народжувався Самарський оперний, дирекція театру запросила у трупу, що формувалася, багатьох молодих талановитих співаків. Безумовно, найяскравішою зіркою у тому першому складі стала 30-річна провідна солістка Оксана Петрусенко. У Самарі вона дебютувала у партії Аіди в однойменній опері Верді і відразу ж стала улюбленкою публіки Самари. Петрусенко співала ліричні, колоратурні, лірико-драматичні партії, виступала у концертах, виконувала українські народні пісні. Але в цілому репертуар був слабкий, часто вистави трималися лише завдяки голосу Петрусенко. А незабаром у театрі з'явився режисер-новатор Варламов, який бачив образи своїх героїв в «соціально-карикатурному аспекті». Як наслідок — ашхабадські гастролі 1932 року завершилися повним провалом. Лише у третьому своєму самарському сезоні Оксана виконала партію Купави у «Снігуроньці» так, як вона грала у Свердловську, а не в трактуванні Варламова. І це принесло їй гучний успіх.

Як згадує літня самарянка Віра Григорівна Мельніченко, «Оксану у Самарі любили, на неї ходили, ми нею були просто зачаровані…». Роки у Самарі стали у житті цього «українського соловейка», як із захопленням називали Петрусенко її залицяльники і шанувальники, роками справжнього творчого розквіту та піднесення.

Саме у Самару Петрусенко познайомилася з видатною російською співачкою Надією Василівною Неждановою, сказавши їй при цьому: «Я українка, народилася в Кривій Балці, за три кілометри від Одеси» (ще одна версія?). Так пройшли ще чотири роки.

У 1934 році столицю України з Харкова переводять до Києва. Оксана Петрусенко написала лист у Київський оперний театр.

Вона двічі отримувала запрошення до Великого театру, її наполегливо звали у Ленінградську оперу. Але Оксана не полишає мрію повернутися до Києва. Нарешті вона отримує з Київського театру опери і балету запрошення на прослуховування. Здійснюється мрія: її прийнято солісткою! Разом з нею прийнято і Москаленка. Відразу ж було вирішено й квартирне питання — їм дали ключі від однокімнатної квартири на Печерську.

1934 — 1940. Київ

У липні 1934-го вона прийшла до Оперного театру, де у той час сяяли Зоя Гайдай, Олександра Ропська, Зоя Гончарова, Юрій Кипоренко-Даманський. Її прийняли з першого прослуховування. Але слава й визнання киян не далися так само легко, як в інших місцях: у Києві Петрусенко спершу полюбили і оцінили як виконавицю народних пісень, романсів. Висока, статурна, із сумом у величезних очах, вона так зворушено і щемливо виконувала українські пісні, що зал спершу ридав, а потім вибухав бурею захоплення. А Петрусенко, як і раніше не вміючи відмовляти публіці, виходила на «біс» і у клубах, і у заводських актових залах стільки разів, скільки просили слухачі. Її обожнював Київ. Але у театрі успіх все ще змушував чекати на себе …

Паралельно з концертною роботою Петрусенко удосконалювала оперний репертуар, який у той час необхідно було виконувати українською мовою. Дуже допомагав їй у цій роботі Максим Рильський, який перекладав тексти українською, переглядав старі переклади, прагнув до гідного звучання української мови.

Зали під час виступів Оксани Петрусенко завжди були переповнені, а музичні критики замовчували її творчість аж до березня 1936 року. Вона була не академічною співачкою, а самобутньою. Тому багато фахівців погоджувалися, що вона неперевершено співає народні пісні, дуже вдало співає в українському репертуарі, але її виконання класичного оперного репертуару не визнавали. Суперечки між музикознавцями продовжуються до цих пір.

Глядачі її любили, а ось колеги — не завжди. У березні 1935 року у своєму щоденнику Оксана писала: «зненавиділа група нечестивих мене за мою сценічну і вокальну обдарованість — моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Але якщо прогавили моє сходження і на виробництві, і в громадській роботі, то важко тому відтягнути - занадто яскрава я одиниця в очах громадськості. А копають яму під мене сильно. Мене важко шльопнути ... ». «Шльопнути» в ті дні не наважилися, оскільки про Оксану Петрусенко та її партнера по сцені Михайла Донця дбали авторитетні партійні керівники Панас Любченко і Андрій Хвиля.

А ворогів було немало. І перша серед них - дуже відома в той час оперна співачка Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут, яка бачила в Оксані конкурентку і «неосвічену провінціалку».

Тріумф стався під час декади українського мистецтва і культури у Москві, в березні 1936 року. Підготували «Наталку», «Запорожця» і «Снігуроньку». Відкривати декаду доручили Зої Гайдай та Литвиненко-Вольгемут. Але на збірному спільному концерті з окремими номерами та українськими піснями довірили співати Петрусенко. У Великому їй влаштували такий прийом, що керівники делегації віддали Оксані Петрусенко перший вихід і в «Наталці», і в «Запорожці». Вона потіснила великих партнерок. І тут же, після однієї з вистав … відмовилася підписати контракт з Великим театром. «Мені ніяково підводити киян, адже я щойно туди прийшла», - щось подібне почули главреж і головний диригент головного театру СРСР. Додому вона повернулася заслуженою артисткою України, з орденом «Знак Пошани».

Радість від визнання затьмарюється сімейними негараздами. Все гірше стають відносини з Москаленко — він не хоче залишатися на другому плані, не може примиритися з успіхами Оксани. Навіть у присутності колег дозволяє собі образити, принизити дружину. Не витримавши, вона вирішує з ним розлучитися. Але, незважаючи ні на що, не відчуває себе нещасною, адже у неї є син! Володя добре вчиться, любить маму і дуже пишається нею. За її успіхами стежать всі його однокласники, і особливо його знайома Аллочка Педченко, яка буквально обожнює Оксану Андріївну.

А в театрі - робота і тільки робота. До репертуару включені «Тоска», «Севільський цирульник», «Пікова дама», «Євгеній Онєгін» та ін. Готуються прем’єри «Тихий Дон», «Тарас Бульба», «Алеко», і майже в усіх виставах співає Оксана Петрусенко.

Чотири наступні роки були суцільним успіхом. Вона співала в опері, гастролювала, виступала з сольними концертами, записувала грамплатівки. На жаль — тільки окремі арії з опер і, в основному, народні пісні. Дивно, але до цих пір немає компакт-дисків із записами Петрусенко!

Обставини життя і творчості у театрах змінюються швидко. Кінець 30-х — час доносів, підніжок і наклепу ...

Піднялася хвиля репресій в Україні і, зокрема, серед вищого керівництва. Були заарештовані Андрій Хвиля, який опікувався Петрусенко, Іона Якір, застрелився Панас Любченко. Нікому стало захистити Оксану від її «заклятих друзів». Заарештували директора оперного театру Я. Яновського. Кажуть, що він був чудовою людиною, всі його любили і поважали, але на допитах він обмовив всіх. Про Петрусенко Яновський сказав, що вона була людиною, близькою до Панаса Любченка, бувала у нього вдома, той підвозив її на автомобілі і обіцяв подорож до Італії. У ті часи це було смертельне звинувачення. Колеги почали уникати Оксану. Їй довелося самій себе гримувати, в антрактах до неї теж ніхто не підходив.

Меморіальна дошка

Київ, вулиця Леніна (Б. Хмельницького), 66

У липні 1937 року Оксана дізналася, що її звільняють з театру. Її охопив відчай, і вона спробувала навіть накласти на себе руки. Подруга, Алла Олексіївна Бєгичева, яка приїхала з Москви, побачила Оксану із зашморгом на шиї. Тієї ж ночі обидві вони таємно покинули Київ і відправилися до Москви. До кого вона зверталася в Москві — це невідомо, але тільки у Київському театрі її незабаром відновили.

У 1939 році, після возз’єднання із Західною Україною, Оксана Андріївна приїжджає з колективом театру на гастролі до Львова. Тоді ж зустрічає вона і свою нову любов — Андрія Ананійовича Чеканюка, редактора газети «Комуніст», члена ЦК КП України. Молодший за Оксану на 6 років, Чеканюк мав сім’ю і двох дітей, і ще він не хотів псувати кар’єру. Оксана Петрусенко не стала руйнувати його життя, хоч і чекала дитину ...

У Києві з’явився батько Володі Петрусенко, Мефодій Семенюта. Приїхав до Оксани, знаменитої, прославленої, приголубленою сильними світу цього. І кожен день атакував її своєю любов’ю, впізнавав заново сина, гуляв з ним містом, водив у цирк, а вечорами благав: «Вернись заради сина». Вона сказала йому про свою вагітність… Він і цю проблему сприйняв легко — просто, мовляв, Володі буде веселіше рости поряд з кимось, а дитину, мовляв, він усиновить.

(Дізнавшись про її смерть, М. Семенюта зараз забув про всі свої клятви, забув про неї, про осиротілого сина. І вже наступного дня він купить зворотний квиток і ніколи більше не побачить Володі, не запитає про нього, не напише близьким, не дізнається, що двадцятирічний юнак помре в евакуації, що, залишившись сам-самісінький, буде рятуватися від хвороби, продавати материнські костюми, сукні, прикраси за ту ціну, що йому назвуть: за півкіло масла, за літр молока, за хлібину).

Їй було вже 40 років, вона спостерігалася у знаменитого київського акушера-гінеколога Лур’є, і у нього ж у клініці на бульварі Шевченка Оксана Петрусенко народила сина.

8 липня 1940 з’явився на світ син Алік (Олександр). Квіти, поздоровлення і передачі від колег і знайомих. Вранці, на восьмий день після пологів, Оксана Андріївна передала записку Ніні Скоробогатько (концертмейстерові і подрузі), яка приїхала її відвідати, з радісною звісткою про виписку і з переліком речей, які потрібно буде принести. Але в той же день їй несподівано стає погано. Лікарі нічого не змогли зробити: тромб закупорив коронарні судини (офіційна версія), і настала миттєва смерть.

Що ж сталося? Пологи були нормальними. У своїй записці вона попросила зварити вдома борщ та більше покласти в нього петрушки — мовляв, маляті це корисно. В полудень їй подали склянку кислого молока. І майже відразу настала смерть Оксани, яка ніколи не знала, як болить серце…

Кончина найулюбленішою співачки викликала чимало розмов і пересудів. Люди не бажали вірити в якийсь там банальний тромб. Навіть через роки не вичерпалися підозри і припущення, що загибель молодої жінки в розквіті років і слави, на піку визнання, була підлаштованою… Але жодних тому свідоцтв немає до цих пір.

У стотисячному натовпі людей, що заповнив всю дорогу до кладовища та йшов за усипаним квітами катафалком Оксани Петрусенко, її коханих не було. Проводжав її в останню путь весь Київ, вся Україна — але без них.

Надгробок Зліва ви бачите фотографію пам’ятника, встановленого на могилі Оксани Петрусенко на Байковому кладовищі. Неправильно вказано рік народження — 1901-й. Там же значиться, що Оксана Андріївна — народна артистка СРСР. Але не було в неї цього офіційного звання — за рік до смерті вона стала-таки народною артисткою, але лише України. Втім, Оксана Петрусенко, з тієї любові і замилування, яке викликало її мистецтво, — воістину народна артистка усього Союзу. Тому вважати за велику помилку цей напис на пам’ятнику все ж не варто…

Після смерті Оксани Петрусенко 15-річного Володю і новонародженого Олександра-Аліка забрала до себе Ніна Скоробагатько. На початку війни оперний театр евакуювали до Уфи, а потім до Іркутська, і вона з дітьми виїхала туди ж. Час був важкий — холод, недоїдання, відсутність медикаментів. Володя пережив свою маму всього на чотири роки: він помер від туберкульозу і похований в Іркутську. Після війни Ніна Іванівна з маленьким Аліком повернулася до Києва. Їй нелегко було ростити слабкого, хворобливого хлопчика — залишившись без матері, він хворів на туберкульоз хребта, до 9 років не ходив, а потім усе життя носив корсет. Допомагала Алла Педченко, колишня Володіна знайома, шанувальниця таланту Оксани Андріївни. Вона діставала дефіцитні ліки, привозила лікарів. Алік, незважаючи на хворобу, добре вчився, захоплювався біологією. Після школи він вступив до університету, а потім — до аспірантури. Алла Георгіївна померла в 2003-му році.

Андрій Чеканюк сина визнавати не захотів. Коли в голодному 1946-му році Алла Педченко привела Олександра до його батька, він вигнав їх з кабінету. Алла на вулиці просила милостиню, щоб врятувати сина партійного працівника і славної співачки. У 1968-му році Андрій Чеканюк був вже на самій верхівці кар’єри: депутат, академік, член ЦК КП України. Одного разу він побував з делегацією в інституті, де працював тоді його син. Олександр водив свого батька інститутом, але хто він — так не сказав, не пробачив йому голодного 1946-й року.

У 1972 році Олександр Петрусенко захистив кандидатську дисертацію. На банкеті опинився і друг його батька. Він подзвонив Чеканюку і сказав, що його син блискуче захистився. Чеканюк сухо подякував за інформацію і поклав трубку.

Олександр Петрусенко помер 1999 року. Поховали його так, як він і хотів — поруч з матір’ю. У нього залишилося двоє дітей, Володимир і Оксана, і онуки — Єлизавета і Андрій.

Творчість Оксани Петрусенко

Серед партій західноєвропейських композиторів: Джильда і Аіда («Ріголетто», «Аїда» Дж. Верді), Маргарита («Фауст» Ш. Гуно), Недда («Паяци» Р. Леонкавалло), Галька («Галька» С. Монюшка), Валентина («Гугеноти» Дж. Мейєрбера), Тоска і Турандот («Тоска», «Турандот» Дж. Пуччіні), Джульєтта, Антонія («Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха).

Партії в операх російських композиторів: Оксана, Тетяна, Ліза, Марія («Черевички», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського), Ярославна («Князь Ігор» О. Бородіна), Горислава («Руслан і Людмила» М. Глінки), Наташа («Русалка» А. Даргомижського), Тамара («Демон» А. Рубінштейна), Купава і Мілітріса («Снігуронька», «Казка про царя Салтана» Н. Римського-Корсакова), Земфіра («Алеко» С. Рахманінова).

Серед партій в операх радянських композиторів: Волконська і Наташа Рилєєва («Декабристи» В. Золотарьова), Наталя («В бурю» Т. Хреннікова), Лушка («Піднята цілина» І. Дзержинського).

У її репертуарі були: Сільва в опереті І. Кальмана «Сільва», Софія в «Циганському бароні» Й. Штрауса, Клеретта з оперети «Дочки мадам Анго» Ш. Лекока. У концертах вона виконувала арії з опер Р. Вагнера, Дж. Россіні, Л. Деліба, Дж. Верді.

Між іншим, міста Росії, в оперних театрах яких розвивався талант співачки — Казань, Єкатеринбург, Самара — пишалися О. Петрусенко-Аїдою. У Самарі її так і прозвали — «Аїда». Рабиня і дочка царя гармонійно поєднувалися в ній. Недарма казанські знавці опери, (а вже їм, землякам Шаляпіна, пощастило слухати кращі голоси не тільки російських співаків, а й зарубіжних гастролерів), говорили, що навіть великий Верді міг би заслухатися співом Оксани Петрусенко. Не раз вона сама говорила, що образ Аїди дуже близький їй, і що, граючи цю героїню, вона забуває про все на світі. Любов до страждаючою батьківщині — ось головний нерв цієї однієї з кращих вердіївських партій сопрано.

Всі, хто слухав романси П. Чайковського у виконанні Оксани Петрусенко, говорили про неповторність її трактування. На жаль, лише один з його романсів, «Чи я в полі та не травичка була», залишився на довоєнній пробній платівці. Втім, взагалі можна лише журитися з приводу відсутності записів її величезного оперного та камерного репертуару. У 1961 році Всесоюзна фірма «Мелодія» випустила довгограючу платівку «Українські пісні у виконанні Оксани Петрусенко». У 1973 році — другу платівку-гігант «Співає Оксана Петрусенко», яка теж представила виключно український репертуар співачки. Це і стало приводом для багатьох вважати Оксану Петрусенко лише виконавицею українських народних пісень. А вона ж була видатною оперною співачкою! Її дорогоцінний голос лунав у театрах Росії, їм захоплювався весь Радянський Союз.


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва