Петро (Могила) митрополит Київський

Петро Семенович Могила народився 21 грудня 1596 року. Він був сином молдавського господаря Симона (Семена), який отримав польський шляхетський титул. Петро здобув дуже добру освіту, не тільки православну релігійну, а й загальну гуманітарну. Однак невідомо, де він здобував цю освіту.

Після смерті в 1607 році Симона Могили, його дружина і сини залишили Молдавію, шукаючи притулку в Польщі, де після завершення своєї освіти залишився Петро. Приблизно в 1617 році він потрапив до двору Станіслава Жолкевського. Придбав маєток у Бельському воєводстві, поблизу Жовкви. Будучи одним з претендентів на молдавське господарство, він був разом з Каролем Ходкевичем під час боїв під Хотином в 1621 році. По поверненні з цього походу він переїхав ближче до Києва, де спершу купив маєток Рубежівка, потім — Мухоїди, Опачиці. Перебуваючи в Рубежівці, часто відвідував Київ, де зав’язав близькі стосунки з тогочасним православним Київським митрополитом Іовом Борецьким.

Близько 1627 року Могила був втягнутий у проблеми примирення православних з уніатами. Цьому сприяли родинні традиції родини Могили. Тому влада Речі Посполитої могла сподіватися, що і Петро Могила піде шляхом примирення прибічників двох конфесій, і підтримала в 1627 році його кандидатуру на посаду архімандрита Печерської Лаври по смерті Захарія Копистенського.

29 листопада 1627 року нового керівника Печерського монастиря затвердив король.

З огляду на те, що проект порозуміння з уніатами був серед православних непопулярним, Могила вирішив відкласти це питання і сконцентрувався на внутрішньому зміцненні Церкви та піднесенні її авторитету серед населення Речі Посполитої.

Щоб протидіяти переходу православної шляхти до католицизму, Петро Могила вирішив відкрити школу нового типу. У Києві вже існувала братська школа, тому архімандрит хотів відкрити нову школу у себе, в Лаврі. Однак ці плани зустріли несхвалення митрополита Борецького, хоча в усіх інших сферах обидва ієрархи між собою ладили. Борецький, напевно, побоювався, що печерська школа значно послабить значення вже існуючої братської школи. Тому за життя митрополита школа в Лаврі не була відкрита.

Смерть Борецького в березні 1631 р. відкрила перед Петром Могилою нові перспективи для реалізації його планів. Амбітний архімандрит мав тепер шанс стати митрополитом. Все йшло до того. Підтримали Могилу і члени київського церковного братства, обираючи його своїм головою. Кандидатура Могили на місце Борецького могла навіть отримати і схвалення польської влади. Але власне всі ці якості сина молдавського господаря зіграли свою негативну роль: його не обрали православним митрополитом. У Києві все ще велику вагу мала шляхта і козаки. А Могила, з огляду на своє прихильне ставлення до унії, не мав популярності ані серед перших, ані серед других. Тому-то новим Київським митрополитом обрали Копинського, непохитного ворога унії.

Стосунки між архімандритом і новим митрополитом з першої хвилини не склалися. Тому, Печерський архімандрит зайнявся організацією своєї школи, яку він розмістив у Троїцькому монастирі поблизу Лаври. У червні 1631 року Могила поїхав до Львова шукати вчителів для своєї школи, яких знайшов у місцевій братській школі, найкращій тогочасній школі Речі Посполитої.

Могилу не задовольняли кадри лише з братських шкіл. Він думав про те, щоб підготувати педагогів, котрі могли б стати на рівні західних шкіл. З цією метою він на власний кошт послав до Європи кілька молодих людей, серед яких був і Інокентій Гізель, законник Печерської Лаври, в майбутньому — вчитель Могилянської школи.

Для відновлення порозуміння, Могила погодився на об`єднання двох шкіл в одну на базі братської. Переїзд школи з Лаври у Братський монастир стався лише під час літніх канікул 1632 року. Колегія дуже відрізнялася від братської школи. Це була передусім латинська школа, що особливо не подобалося православним киянам. Уже на першому році навчання в Могилянській школі викладали філософію, риторику і поетику, тобто предмети, характерні для тогочасних західних шкіл.

Високе становище Петра Могили в церковній ієрархії, при цьому затверджене владою Речі Посполитої, безпосередні контакти на сеймах з представниками православної шляхти, а також його власна активність, проявлена в період безкоролів’я, спричинили те, що Печерського архімандрита було обрано православним митрополитом. Якщо Копинський не мав шансів отримати визнання від польської влади, то власне син молдавського господаря найкраще підходив для того, щоб зайняти його місце. Вибори нового митрополита відбулися 3 листопада 1632 року, через два дні після затвердження проекту відновлення легальної православної ієрархії. Вибори провів королевич Владислав. 12 листопада 1632 року Владислав надіслав довірчі листи послам, що їхали до Константинопольського патріарха у справі благословення нового митрополита. Цю місію Могила доручив своїй довіреній особі та сповіднику Ісайї Козловському, вчителю і першому ректору Київської колегії.

Послані архімандритом посли встигли повернутися до того, як у лютому 1633 року в Кракові зібрався коронаційний сейм. Вони привезли письмову згоду патріарха Кирила Лукариса на те, щоб митрополитом Київським і патріаршим екзархом став Петро Могила. Одночасно патріарх позбавив посади митрополита Ісайю Копинського. Наступнику Копинського тепер залишилося лише отримати від короля письмове призначення. Для цього Могила особисто прибув на коронаційний сейм. Усі його дії увінчалися успіхом. 12 березня Владислав IV вручив Могилі привілей, який затверджував його одночасно на посаді православного митрополита Київського та архімандрита Печерського. Могилі замало було лише титулу, він прагнув зміцнити своє становище у Києві. Король пішов назустріч прагненням митрополита і віддав під його безпосереднє керівництво київський монастир св. Миколая і храм св. Софії. Миколаївський монастир ще з XVI ст. був під юрисдикцією печерських архімандритів. До Петра Могили ця залежність була вже втрачена. Отже, він скористався прихильністю нового короля і відновив давні права Печерського архімандрита. Не пройшло повз увагу нового митрополита і те, що монастир св. Миколая мав значний маєток.

Якщо наміри Петра Могили щодо Миколаївського монастиря могли не знайти розуміння серед православних Києва, то звістка про передачу їм кафедрального храму св. Софії, до того часу уніатського, не могла не викликати загального ентузіазму. Повернення цієї святині могло стати реальним свідоцтвом покращання ситуації православ’я в Речі Посполитій, до чого доклав зусилля і митрополит Петро Могила.

Після закінчення засідань коронаційного сейму Печерський архімандрит вирушив назад до Києва. Однак його поява на Дніпрі не була простою справою. Він побоювався протесту мешканців Києва, вірних старому митрополиту. До того ж, щоб зайняти місце Копинського, потрібно було отримати відповідні посвячення. У Києві зробити це не було можливості. Для цього був придатний Львів. Саме там знаходилася резиденція єдиного на той час легального православного єпископа, який виконував і обов’язки патріаршого намісника (екзарха). Мова йшла і про здобуття підтримки віруючих. У Львові діяло церковне братство, яке своїм існуванням завдячувало саме родині Могили, власне його батькові, володарю Молдавії. Члени братства відчували себе зобов’язаними визнати Петра Могилу як справжнього митрополита. Тому саме в братській церкві 28 квітня 1633 р. відбулося його висвячення, яке здійснив екзарх, єпископ львівський, Ярема Тисаровський разом з нелегальними владиками: хелмським, пінським і луцьким. Участь цих трьох ієрархів в урочистості — це ще один козир Могили. Але з виїздом у Київ він не поспішав, очікував, мабуть, реакції православних на його листи. На Дніпро вирушив лише в кінці червня, після двомісячного перебування у Львові.

Події, які відбулись у Києві (передача під контроль православних Софійського собору), ставили митрополита у винятково вигідну ситуацію. Його прибуття було підготовлено фактом, який яскраво свідчив, що Печерський архімандрит під час своєї відсутності турбувався про інтереси всіх православних над Дніпром.

Він в’їхав до Києва в оточенні молдавської гвардії, шляхти і козаків.І якщо його прибуття було святом для місцевої Лаври та колегії, то для колишнього митрополита Копинського воно означало поразку. З цим фактом старцю, який знаходився в монастирі св. Михаїла, важко було погодитися. За наказом архімандрита колишнього митрополита спіймали і привезли з Михайлівського монастиря до Лаври, де змусили його підписати акт зречення. Копії цього документа були розіслані по країні.


Копинський був не єдиною людиною, яка ускладнювала сину молдавського господаря керування Православною Церквою в Речі Посполитій. Незалежно від сіверського єпископа в опозиції до нового митрополита була і православна шляхта перемиської землі. Причиною непорозумінь стали вибори місцевого православного владики. Коли Владислав IV у 1633 році дав дозвіл на утворення православної перемиської парафії, місцева шляхта на посаду єпископа обрала свого земляка Яна Попеля, якого затвердив і король. Проте проти Попеля виступив митрополит, який, посилаючись на канонічні правила, визнав, що він не має права обіймати цю посаду. Попель був одружений вдруге, що згідно з церковним правом було перешкодою для виконання ним будь-яких духовних функцій. Незважаючи на рішучий опір митрополита, Попель не хотів відмовитися від своїх прав на єпископську кафедру. Коли йому не вдалося дійти до порозуміння з Могилою, він звернувся до патріарха в Константинополі. Новий патріарх Атаназій зігнорував положення канонічного права і затвердив Попеля на посаді єпископа, який і приступив до виконання своїх обов’язків. Він почав із скликання парафіяльного синоду та збору грошей від духовенства. Це викликало реакцію Київського митрополита. Для того, щоб навести порядок у перемиській парафії, послав туди свого намісника.

Непохитна позиція митрополита спричинилася до того, що в 1635 році Попель відчув себе змушеним віддати свою посаду Воютинському. Друге одруження зашкодило не тільки кандидатові на єпископа, бо Могила почав дуже ретельно перевіряти дотримання канонічних правил стосовно до всіх православних священиків, навіть звичайних попів.

Одним з чинників, який зумовив боротьбу Могили з «двоєженством», була, мабуть, думка представників Католицького Костела з цього питання. Вони закидали православним, що ті не дотримуються канонічних законів, обирають на посади священиків невідповідних осіб, впадають у єресь. Новий православний митрополит старався змінити дотеперішню ситуацію. Прагнув навести порядок у керованій ним Церкві і не дати іншим підстав критикувати православ’я. Прагнув повернути належний йому авторитет. Цьому мала слугувати централізація влади в Церкві.

Наведення порядку в Церкві Київський митрополит почав з власної парафії. Особливо турбував його моральний стан нижчого духовенства. Перевірку своєї парафії і церковної провінції час від часу проводив сам Могила.

Стовпом православ’я в Речі Посполитій після 1596 року залишалися монастирі і церковні братства, що встояли під натиском уніатських владик. Проте цей факт був причиною того, що як братства, так і монастирі, неохоче погоджувались визнати керівництво новопризначених православних єпископів. Ця ситуація суперечила концепції впорядкування Церкви, яку прагнув реалізувати Могила. Православний митрополит намагався чітко підпорядкувати собі не лише монастирські осередки, а й світські релігійні організації.

Використовуючи визнані за ним права митрополита і патріаршого екзарха, Могила прагнув зосередити у своїх руках максимум церковної влади. Це видно на прикладі його ставлення до церковних братств, які на той час поділялися на ставропігійні та неставропігійні. Ці перші, теоретично підпорядковуючись лише патріарху, фактично повністю були незалежні від церковної ієрархії. Могила хотів цю ситуацію змінити. Для цього він використав свої права екзарха, завдяки яким на території своєї церковної провінції він фактично дорівнював патріарху, тому що мав, як номінальний заступник патріарха, право на керівництво ставропігійними братствами.

Могила в стосунках з ставропігійними братствами демонстрував особливу наполегливість у зміцненні своїх прав екзарха. Передусім він старався обмежити вплив братств на вибори єпископів. Це досить яскраво продемонстрували вибори львівського владики в 1641 році. Тоді братство, без відома митрополита, призначило на це місце Андрія Желіборського. Могила був незадоволений не особою електа, а тим, що вибори відбулися без відома головної особи польської Православної Церкви і без єпископської кафедри. Тому були проведені нові вибори, тим разом у Львові, в кафедральній церкві і у присутності митрополита. Новим львівським єпископом став таки Желіборський, раніше обраний членами братства.

Київський синод прийняв постанову про те, що церковні братства мають бути незалежними від єпископів і підкорятися лише митрополиту, як патріаршому екзарху. До 1640 року Могила міг керувати лише ставропігійними братствами, а з числа інших братств тільки тими, які знаходилися в київській парафії. Але з 1640 року статус православних братств, що діяли в Речі Посполитій, був урівнений: всі братства, як ставропігійні, так і неставропігійні, стали організаціями, безпосередньо підпорядкованими керівнику київської Церкви.

Реорганізуючи керовану ним Церкву, Могила не полишав турбот і про свою школу. З осені 1632 року вона діяла при київському Братському монастирі Богоявлення Господнього. Засновник колегії не зупинився на створенні лише одного освітнього закладу, заснував також православну школу у Вінниці, яка почала працювати вже в 1633 році. Відкриття цієї школи принесло йому багато неприємностей. У Вінниці вже існувала ієзуїтська колегія, тому дійшло до конфлікту між обома школами. Атакуючою стороною стала православна молодь, яка вчиняла напади на вихованців католицької школи. У результаті скарг і єзуїтів Владислав IV в 1634 році наказав православному митрополитові ліквідувати латинські школи у Вінниці та Києві і опікуватися лише руськими школами. Проте митрополит не підкорився королівському наказу, а замість цього почав шукати можливостей, щоб змінити його. Метою цього став візит Могили до Варшави в період роботи сейму в березні 1635 року. Наслідком дій Могили стала згода короля на вивчення латинської мови в православних школах Києва і Вільно, але лише до рівня діалектики та риторики включно. Отже, Могила не отримав дозволу на відкриття теологічних класів, завдяки чому його колегія могла стати вищою школою. Але православна середня латинська школа в Києві тепер могла працювати без перешкод.

Гірше було з вінницькою школою, про яку король не згадав у своєму привілеї. Щоправда, вона функціонувала і після 1635 року, але, як тільки трапилася нагода, Могила постарався перенести її у більш безпечне місце, де можна було уникнути конфлікту з і єзуїтами. Допомогла цьому Регіна Соломерецька, котра вирішила в 1639 році відкрити у себе в маєтку Гоща на Волині православну школу і звернулася з цією справою до митрополита. Той і наказав перенести до Гощі вінницьку колегію.

Могила прагнув створити свої школи і в Молдавії та Росії. В 1640 році він послав колишнього ректора Київської колегії з декількома учнями в Яси. Одночасно звернувся до царя з проханням відкрити у Москві філію Київської колегії.

Перебування Могили у Варшаві в 1635 році принесло йому, крім згоди на існування шкіл, і дозвіл на уніатський Видубицький монастир у Києві. І в наступних роках православний митрополит намагався бути присутнім у столиці під час проведення там сеймів, роблячи спроби спільно з іншими представниками своєї Церкви змусити владні кола Польщі виконувати постанови, які були затверджені на сеймі 1635 року в «Пунктах задоволення громадян грецької релігії». Ці дії полягали передусім у «докучанні послам», щоб ті змусили парламент виконати вимоги православних. Кожен візит Могили до Варшави коштував значних сум, які він намагався покрити з фондів церковних братств. Грошей просив Могила, між іншим, у могильовського та мінського братств.

Могила потребував грошей не тільки на підкуп впливових осіб у Варшаві. Його видатки збільшувала і здійснювана ним реставрація київських церков: св. Софії, Спасителя, св. Василія, Богородиці в Лаврі та Видубицького монастиря. Оновлення цих святинь — це один із зовнішніх проявів відродження Православної Церкви в Речі Посполитій. При цьому зростав і авторитет керівника цієї Церкви. Починаючи реставраційні роботи з широким розмахом, Могила не обмежувався тільки засобами фінансування, які мала Православна Церква. Коли коштів цієї Церкви забракло, він звернувся з проханням про підтримку до владних структур Росії.

Окрему ділянку інтересів митрополита Петра Могили становила видавнича діяльність, яка поєднувалась з його стараннями уніфікувати літургію і поновити контроль за ортодоксальністю православних основ віри, яку несли православні священики. З цією метою митрополит перетворив київську друкарню в Лаврі в головний видавничий центр, з якого вийшли, між іншим, збірники для вивчення Євангелії («Учительное Евангелие», 1637 р.), тексти літургій («Служебник», 1639 р.), збірник молитов, або полуустав (1643 р.) та житія святих і описи чудес (т. зв. Сборники Косова і Афанасія Кальнофойського). Часто передмови для книжок, що видавалися, писав сам митрополит. Він почав укладати православний катехизисм. Запропонований ним текст став предметом засідань синоду в Києві у вересні 1640 року. Катехизис отримав схвалення не тільки учасників цього синоду, але, після деяких поправок, був прийнятий православними патріархами на синоді у Ясах в 1643 році. Але через нестабільність Константинопольської церкви він не міг бути виданий за життя Могили. Натомість митрополит постарався видати в 1643 році в друкарні Лаври його скорочену версію під назвою: «Зібрання короткої науки про статті віри православно-католицької християнської, як вчить Апостольська Церква». Повний текст катехизму, визнаного в майбутньому за символічну книгу Православної Церкви, був виданий лише в 1667 році в Амстердамі у грецькому перекладі.

З ініціативи митрополита Петра Могили і, напевно, під його керівництвом була написана і видана в 1644 році детальна відповідь на книжку Кас’яна Саковича «Epanorthosis, або перспектива і виявлення помилок, єресі в грецькій деуніатській церкві...»(Краків, 1642), яка заатакувала православ’я. Ця відповідь під назвою «Litos, або камінь з пращі правди святої церкви...» відкидала звинувачення Православної Церкви в тому, що в ній ніби поширюється кальвінізм, підкреслювала лояльність цієї Церкви щодо Речі Посполитої. В основі своїй ця праця була позбавлена полемічних акцентів щодо Римо-католицької Церкви, робила сильний наголос на незалежності Церкви від Папи Римського.

Останньою значимою справою Київського митрополита було зібрання та видання в 1646 році нових літургічних правил, тобто «Енхологіон, або ж Требник». За своїм задумом ця праця мала бути точним відповідником католицького латинського ритуалу, з якого була взята і сама схема «Требника», а також деякі тексти молитов. Таким чином, митрополит старався, щоб його Церква була не гіршою від Католицького Костелу з точки зору догматики та обрядовості.

Діяльність Київського митрополита, спрямована на інтеграцію та зміцнення Православної Церкви в Речі Посполитій, знаходилася під старанним спостереженням католиків. Чим більший авторитет мав Петро Могила серед одновірців, тим більше було домагань з боку католиків схилити його до ідеї церковної унії. Особливо прагнули цього уніати, сподіваючись, що разом з переходом до унії православного митрополита легше буде переконати об’єднатися з Уніатською Церквою і решту православних вірних у Речі Посполитій.

Помер митрополит на межі 1646 і 1647 (31 грудня) років в Киеві.

У 1996 році Петро Могила рішенням Архієрейського собору Української Правславної Церкви був канонізований.


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва