Петлюра Симон Васильович

Народився 10.05.1879 у Полтаві в родині полтавських міщан козацького походження. Початкову освіту одержав у церковно-приходській школі, а з 1895 р. навчався у Полтавській Духовній Семінарії, в якій (з 1898) належав до таємної української громади, за що 1901 був виключений з семінарії.

Як активний член громади, що стала ядром Революційної української партії (РУП) у Полтаві, він був її членом з 1900 р., а з 1902 р. почав співробітничати в «ЛНВ» і восени того ж року, під загрозою арешту, виїхав на Кубань до Катеринодару, де спочатку вчителював, а потім під керівництвом Ф. Щербини працював над архівами Кубанського Війська. За діяльність у Чорноморській Вільній Громаді, що була філією РУП, і співробітництво у закордонних виданнях останньої («Добра Новина», «Праця») у грудні 1903 р. був заарештований і, бувши випущений у березні 1904 р. «на поруки», виїхав до Києва, а звідти восени того ж року до Львова для партійно-організаційної праці й участи в редагуванні органу РУП «Селянин». По амнистії повернувся в кінці 1905 р. до Києва, побувавши на початку 1906 ще раз у Львові як делегат утвореної з РУП УСДРП на з’їзді Української соціал-демократичниї партії Галичини і Буковини, і в січні того ж року виїхав до Петербургу, щоб разом з П.Понятенком і М. В. Поршем редагувати місячник соціал-демократичного напряму «Вільна Україна», але в липні 1906 повернувся до Києва. Спершу працював секретарем газети «Рада», а в 1907-1908 pp. співредактором органу УСДРП «Слово», співробітничаючи одночасно в науковим журналом «Україна».

З 1909 оселився в Москві, де для заробітку працював бухгалтером. У Москві одружився з Ольгою Нільською. З 1912 спільно з О.Салмсовським, редагував журнал «Украинская Жизнь», що виходив до початку 1917 р. З 1916 до березня 1917 працював у організації на допомогу фронтові «Союз Земств», бувши заступником уповноваженого її на західному фронті.

Ставши головою Українського Військового Комітету Західного Фронту, С.Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський Військовий З’їзд у Києві, що відбувся 18-21.05.1917, і був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету, а при утворенні Генерального Секретаріату Центральної Ради (28.06.1917) став першим генеральним секретарем військових справ і всю енергію спрямував на створення українських збройних сил, змагаючись з неприхильним ставленням до них деяких членів Центральної Ради й відкритим опором російських кіл. Наприкінці 1917 p., не погоджуючися з політикою голови Генерального Секретаріату В. Винниченка, вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя, де зорганізував Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918 р. відограв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації большовистського повстання, центром якого був Арсенал, взятий українськими військами під безпосереднім керівництвом С.Петлюри.

Після гетьманського перевороту (28.04.1918) С.Петлюра став на чолі Київського Губернського Земства і Всеукраїнського Союзу Земств, був заарештований гетьманським урядом у липні 1918 і по 4-місячному ув’язненні переїхав до Білої Церкви, де взяв участь у протигетьманському повстанні, після якого увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києва і виїзду В.Винниченка за кордон С.Петлюра став (11.02.1919) головою Директорії, вийшовши одночасно з УСДРП. У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР і УГА) проти більшовиків і Денікіна. Опинившися в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з С.Петлюрою 05.12.1919 виїхав за кордон, до Варшави, шукати підтримки й союзників, а Армія УНР за його наказом пішла у перший Зимовий похід.

Після укладення Варшавського договору й військової конвенції з Польщею війська УНР під проводом С.Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків і 07.05.1920 зайняли Київ. Коли в червні того ж року об’єднані армії відступили з Києва, С.Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, але після перемир’я між Польщею й радянською Росією у жовтні 1920 головні з’єднання Армії УНР у листопаді перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.

С.Петлюра з урядом перебував якийсь час у Тарнові, пізніше під вигаданим прізвищем у Варшаві. Зважаючи на більшовистські вимоги до Польщі видати Петлюру, він наприкінці 1923 р. виїхав до Будапешту, потім до Відня й Женеви і врешті з кінця 1924 р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик «Тризуб».

Взагалі С.Петлюра активну публіцистичну діяльність розпочав замолоду (з 1902 р.) в «ЛНВ» і продовжував її в редагованих ним періодичних виданнях («Вільна Україна», «Слово», «Украинская Жизнь» та ряд ін.), журналі «Україна» й ін., опублікувавши велику кількість статей в основному на теми гром.-політ, й культ, життя з наголосом на питаннях національного визволення України, подекуди й літ.-мист. змісту («До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «І. Франко - поет нац. чести» та ін.). Його публіцистичні праці мали помітний вплив на формування української національної свідомости у передреволюційні pоки. Відновивши публіцистичну діяльність ще у Польщі (брошура «Сучасна укр. еміґрація та її завдання», 1923), у «Тризубі» Петлюра писав в основному на теми недавніх українських визвольних змагань, про завдання еміграції і становище України під більшовиками. Статті й брошури Петлюра підписував власним прізвищем і багатьма псевдонімами (В.Марченко, В.Салевський, І.Рокитний, О.Ряст та ін.) й криптонімами.

Загинув С.Петлюра у Парижі на вулиці Расіна, 25.05.1926 від куль більш. агента Шварцбарта, який стріляв нібито з помсти за єврейські погроми, хоч С.Петлюра був їх рішучим противником протягом усієї своєї діяльности, похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.


Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва