Миколи Притиска церква

Цей храм, один із трьох на Подолі, присвячених св. чудотворцю Миколаю, являє собою унікальну пам’ятку доби Ренесансу. Він добре зберігся до наших днів і міститься на перетині вулиць Притисько-Микільської та Хорива.

Щодо походження другої частини його назви існує щонайменше дві версії. Найвірогідніша із них пов’язана з так званою «притикою» (причал) для човнів та торговельних суден у гавані, яка в давні часи утворилася в гирлі неіснуючої сьогодні річки Почайни. Ще в добу Київської Русі там стояла дерев`яна Миколина церква, позаяк цей святий опікувався купцями, торговельниками і моряками.

Отож виходить, що дерев’яна церква, споруджена в середині XVI століття на перетині зазначених вище сучасних вулиць і в джерелах вперше згадана 1612 року, перейняла назву своєї стародавньої попередниці.

На межі XVII і XVIII століть (за іншими джерелами - в першій половині XVII, а саме 1631 року) парафіянин, київський міщанин Петро на прізвисько Залізний Гріш своїм коштом поставив замість неї мурований храм, до якого, найдавнішого на Подолі, можна завітати і сьогодні. Щоправда, на плані Києва 1695 року на цьому місці зображена однобанна дерев’яна церква. І все ж дослідники Києва відносять муровану пам’ятку до кінця XVII століття. А дерев’яну церкву перенесли на ріг вулиць Володимирської та Великої Житомирської, де вона певний час існувала під назвою «Іоано-Золотоустівська».

У межах парафії подільської церкви знаходилися 2 історичні будівлі, розібрані у середині XIX століття: так званий будинок Артемихи і будинок київського сотника Сави Туптала, батька відомого ієрарха православної церкви Димитрія Ростовського.

Більш романтично виглядає легенда (чи, може, бувальщина) про злодія, який уночі забрався до церкви з метою її пограбування і якого св. Миколай (чи важка ікона з його зображенням) буцімто «притиснув» і тримав до того часу, поки не надійшли люди.

Церква, про яку йде мова, являє собою хрестоподібну рівнораменну в плані споруду з великою банею, виконаною в стилі українського бароко, і бічними вівтарями в ім’я Покрова Пресвятої Богородиці та святих страснотерпців Косьми і Даміана. Посаду її пресвітера у 1647 році обіймав о. Олександр Тустановський. Вона зазнала значних пошкоджень від трьох сильних пожеж, які мали місце на Подолі в 1651, 1718 та 1811 роках. Після другої із них церкву на кошти доброхотів відновили 1750 року, перейменувавши дещо пізніше Покровський бічний вівтар на Стрітенський. Після третьої пожежі її обгорілі стіни майже три десятиліття не мали над собою даху.

Відновлення храму, разом із дзвіницею, було здійснено за проектом архітектора А.І. Меленського із збереженням його барокових форм. Ампірна, з бароковим ліпленням мурована дзвіниця при ній з`явилася не раніше 1651 року, її верхній ярус у формах класицизму було зведено у другій половині XIX століття, коли навколо неї вже існувала одноярусна прибудова, виконана у 1830-х роках.

1867 року до церкви була прибудована капличка на честь Св.Миколая біля південної стіни церкви. Крім того при церкві функціонувала 2-класна церковно-парафіяльна школа. Вона містилася в церковному будинку, в кімнатах диякона і псаломщика, які свого часу залишили свої посади за скороченням штатів.

Розташування храму неподалік Житнього ринку сприяло інтенсивному відвідуванню його багаточисельними молільниками. Вони задовольняли тут свої духовні потреби, поповнюючи одночасно церковну касу. А ще храм володів місцевістю «Дубова гряда» та сінокосами під Києвом.

Радянська влада якийсь час терпіла існування храму. 1935 року у ньому служив і мешкав предстоятель УАПЦ митрополит Іоан Павловський. Невдовзі ця сама влада заборонила здійснювати богослужіння в храмі, а його приміщення використовувала для своїх потреб, влаштувавши у них ткацько-прядильну фабрику.

17 травня 1983 року храм, перебуваючи з 1977 року на реставрації, зазнав біди, коли через руйнівну дію підземних вод завалилася була його південно-східна частина. До 1990 року тривала реставрація всієї споруди, яку здійснювали за проектом фахівців інституту «Укрпроектреставрація» (головний архітектор проекту - В. Корнєєва і автори - Н. Селіванова та 3. Нестерова). У ній передбачалося розмістити одну із культурно-просвітницьких установ міста. Називалися Театр поезії, Дитячий музичний театр, Камерний хор, Будинок пропаганди згаданого вище Товариства тощо.

У часи перебудови в церкві на вулиці Хорива, 5-А відновилися богослужіння. Спочатку вона належала до Української Автокефальної Православної церкви, а з початку 1990-х років - до Української Православної церкви Київського Патріархату. На межі XX і XXI століть коштом парафіян і зусиллями настоятеля храму протоєрея о. Олега Маланюка було здійснено його реставрацію. Новий розпис бані виконав живописець М.А. Стороженко, а уцілілий живопис на решті стін поновили художники-реставратори С. Перехожун, І. Балдуха, Ю. Гузенко та С. Баяндін.


Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва