Лисогірське укріплення

План-схема
Супутникове зображення
Потерна
Потерна
Потерна

Лисогірське укріплення – комплекс фортечних споруд, збудованих у 1871–1877 рр., входила до складу Київської фортеці. Знаходиться на мальовничому приярку правого високого берега [[Дніпра (заввишки понад 60 м), що домінує над долиною р. Либідь, яка зберегла в цьому місці відтинок відкритої течії. Схили зі сходу нависають над трасою Наддніпрянського шосе, з півночі панують над залізницею. Кримська війна 1853–56 виявила неадекватність оборонних казематованих споруд новим методам ведення облоги за допомогою нарізної артилерії. У зв’язку з цим директор інженерного департаменту генерал-ад’ютант Е. Тотлебен, учасник оборони Севастополя, висунув ідею щодо перетворення Київської фортеці на фортову. Для вивчення цього питання він двічі у 1860 і 1869 приїздив до Києва. Передбачалося оточити центральну територію міста (в межах Либідської долини і Кудрявця) кількома земляними укріпленнями. Це потребувало великих коштів, тому споруджено тільки один форт – на Лисій горі, який контролював підступи до залізниці. У квітні 1871 територію майбутнього форту, що належала Києво-Печерській лаврі, оглянули члени імператорської родини. Земельну ділянку на Лисій горі було передано військовому відомству, а хутір Корчуватий монастир продав Київському інженерному відомству. У серпні 1871 р. Е. Тотлебен ознайомився з розбивкою і трасуванням форту та еспланади на місцевості. На ділянці форту вирубувалися дерева і прокладалися дві “шосовані дороги”, почалося спорудження головного валу. Будівництво земляного форту завершено у 1877. Визначена у зв’язку з цим нова еспланада передбачала знесення будинків городян, що викликало в них негативне ставлення. Складну конфігурацію плану у вигляді неправильного прямокутника зумовлено своєрідним рельєфом місцевості, до центру якої увійшла долина глибокого яру з глиняним кар’єром лаврського цегельного заводу. З півночі та сходу форт прилягав до крутих либідського та наддніпрянського схилів, із заходу та півдня виходив на похилу площину. Згідно з детальним планом виконаних робіт (1874), підписаним Е. Тотлебеном, з півночі форт захищено окремим редюїтом і відступною батареєю, зі сходу – розташованою внизу земляною флешшю, оточеною водяним ровом. Суцільний головний вал бастіонно-тенального абрису обіймав форт із заходу та півдня. До нього входили бастіон № 1 (на північно-західному розі), бастіон № 2 (західний) і великий бастіон № З неправильної у плані форми, що прилягав до берега Дніпра. З території укріплення до зовнішнього сухого рову, де було запроектовано капоніри (не збереглися), потрапляли по влаштованих у валі склепінчастих потернах-сортіях (шир. 2,75, вис. 2,5 м), споруджених з жовтої київської цегли на цементному розчині (збереглося 8 сортій). На північному і східному схилах гори і всередині форту влаштовано шосейні шляхи. До укріплення входили тимчасові казарми для гарнізону, сараї та льохи для зберігання боєприпасів. У кін. ХІХ – на поч. ХХ ст. укріплення було місцем страти політичних в’язнів, зокрема Д. Богрова, вбивці прем’єр-міністра Росії П. Столипіна. Вали і рови укріплення добре збереглися до теперішнього часу. Після ліквідації Київської фортеці схили поросли деревами і пишною рослинністю, серед якої трапляються рослини-ендеміки.

У післявоєнні роки на території урочища знаходились військові склади, що після війни були вивезені. При цьому входи до підземних споруд були підірвані. У 1980-х роках в урочищі було закладено парк 1500-річчя міста Києва. Про це свідчить напис на пам’ятному камені, який встановлено в центральному бастіоні форту. У 1994 році за клопотанням Київського еколого-культурного центру, на території урочища було створено регіональний ландшафтний парк (РЛП) загальною площею 137,1 га, а в 1995 році урочище Лиса гора увійшло до складу території РЛП «Голосіївський». 2000 року, клопотанням дирекції музею “Київська фортеця”, 118,75 га урочища було передано у користування цьому музею. Таким чином вдалося врятувати не тільки територію форту але й прилеглі унікальні екосистеми від запланованої забудови.

Джерела

Посилання


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва