Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенко-Карого

Зміст

Створення першої театральної школи

У XIX столітті, коли йшов процес становлення українського професіонального театру, в Україні не було спеціальних шкіл, які б готували українських акторів, бо не існувало української школи взагалі.

Розуміючи тяжке становище з театральною освітою в Україні, М.Л.Кропивницький і М.П.Старицький посилали своїх доньок на навчання до театральних училищ у Санкт-Петербурзі і Москві. Заснувати ж власну, українську театральну школу не було можливості через заборону взагалі викладання українською мовою у будь-яких школах у межах Російської імперії.

Не без особистої участі й підтримки одного з найбільших українських театральних діячів Михайла Петровича Старицького (1840—1904) великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842—1912), ще 1898 року порушив перед царською владою питання про створення не просто музичної, а саме музично-драматичної школи в Києві.


Музично-драматична школа ім.М.В.Лисенка (1904-1918)

Через рік, 5 березня 1899 р., Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі затвердило статут цієї школи. Проте через відсутність належних коштів відкриття приватної Музично-драматичної школи М.Лисенка сталося аж через п'ять років — у вересні 1904-го, на кошти, зібрані наприкінці 1903 р. українським громадянством як дарунок Лисенкові з нагоди 35-річного ювілею його творчості для придбання дачі під Києвом. Присутній на ювілейних урочистостях відомий громадський діяч і кооператор Микола Левитський (1859—1936) запропонував прихильникам таланту М.Лисенка відкрити в Києві Музичну школу. Ця думка походила від самого М.Лисенка, який чекав на такі кошти, щоб спрямувати їх на заснування школи, і орендував для неї приміщення в будинку професора-психіатра І.Сікорського на вул. Великій Підвальній (тепер — Ярославів Вал, буд.№15).

Для керівництва драматичним відділом школи була запрошена племінниця М.В.Лисенка, донька вже покійного на той час Михайла Старицького — вихованка театрального училища Московського філармонійного товариства (тепер — Російська академія театрального мистецтва), відома вже на той час актриса Марія Михайлівна Старицька (1865—1930), яка працювала театральним педагогом до кінця свого життя.

Спочатку курс драматичного мистецтва формально вважався тільки російським, хоча Марія Старицька свідомо добирала молодь, яка знала українську мову, і спілкувалася зі своїми учнями по-українському. У 1906 р., коли українська мова удостоїлася офіційного визнання в Росії, хоч освіта українського народу його ж мовою до 1917 р. так і не була дозволена, це українське «свавілля» у Музично-драматичній школі М.Лисенка було поблажливо легалізоване. Від 1907 р. на драматичному відділі існували водночас російський та український акторські курси.

Усі музичні предмети викладалися в школі за програмами і в обсязі консерваторії, а предмети драматичного відділу — за програмами і в обсязі драматичних училищ при імператорських театрах, але у березні 1912 р. Міністерство внутрішніх справ зажадало від Лисенка подати на затвердження новий варіант статуту, в якому були б зняті ці твердження.

Після смерті М.Лисенка, що сталася 24 жовтня (7 листопада) 1912 р. не без негативного впливу на його здоров'я згаданої бюрократичної тяганини під загрозою закриття школи, заснований ним навчальний заклад одержав ім’я М.Лисенка.

Керівництво школи взяла на себе директорська колегія на чолі з викладачкою скрипкової гри О.М.Вонсовською, за вибором спадкоємців Лисенка, а через рік — донька композитора — піаністка Мар'яна Миколаївна Лисенко, яка у 1914 році закінчила Московську консерваторію.

До роботи на драматичному відділі, опріч М.М.Старицької, були залучені провідні актори і режисери київських російських театрів, а саме: Є.А.Лепковський (1906-1907 рр.), Г.Г.Матковський (1907— 1910 рр.), С.Броневський (1910-1912 рр.), Г.П.Гаєвський (1912-1913 рр.), Ф.І.Гущин (1913-1914 рр.), К.І.Сележинський (1914-1915 рр.), Л.І.Іртеньєва (1915-1916), В.В.Сладкопєвцев, О.С.Муравйова (1916-1918). Всі вони вели російський акторський курс. Сама ж М.М.Старицька з 1907 р. вела курс український. В останньому навчальному році цієї школи (1917/1918) українські курси вели також О.Л.Загаров, Й.Д.Стадник, М.Г.Бурачек, І.О.Мар’яненко. Загальноосвітні предмети викладали член-кореспондент Імператорської Академії наук у Петербурзі, професор Університету Св. Володимира в Києві В.М.Перетц (до 1913 р.) — історію літератури і фольклор та І.М.Стешенко — історію драми. Екзаменаційні вечори у школі, які проводились чотири рази на рік, були відкриті для широкої публіки. Часто на цих вечорах головував Микола Карпович Садовський — директор Товариства українських артистів, стаціонованого в Києві з 1907 р.

Упродовж 1904—1918 рр. на драматичному відділі навчалися і закінчили його талановиті учні, імена якихназавжди залишилися в історії українського театру: актриси Ніна Горленко, Наталя Дорошенко, Поліна Самійленко, Олімпія Добровольська, Антоніна Баглій (сценічний псевдонім — Смерека), Софія Мануйлович, Поліна Омельченко (сценічний псевдонім — Нятко), актори й режисери Олексій Ватуля, Степан Бондарчук, Прохор Коваленко, Марко Терещенко, Борис Романицький, драматурги і театрознавці — Леонід Пахаревський і Іона Шевченко.

Саме з цієї школи у 1916—1917 рр. учнівська молодь потягнулася до театральної студії Леся Курбаса, на базі якої виник керований ним «Молодий театр» — революційне явище в історії українського театру.

Вищий музично-драматичний інститут ім.М.В.Лисенка (1918-1934)

Враховуючи заяву директора Мар'яни Лисенко, де висловлювалось прохання «дозволити перетворити (реформувати) Музично-драматичну школу у Вищий музично-драматичний інститут, котрий давав би учням закінчену художньо-технічну освіту і по закінченні — звання вільного художника з правом носити по званню нагрудну ознаку», а також додані до заяви проект статуту і навчальний план, Головне управління мистецтв і національноїкультури Міністерства освіти Української Держави підготувало законопроект «Про перетворення Музично-драматичної школи імені М.Лисенка на Вищий музично-драматичний інститут імені М.Лисенка з програмою і правами консерваторії». Цей документ затвердив 2 вересня 1918 року за № 180 Головноуправляючий справами мистецтв і національної культури Петро Дорошенко. Але до затвердження цього законопроекту Радою Міністрів Української Держави справа не дійшла. Ректором Вищого музично-драматичного інституту імені М.Лисенка у 1919—1920 рр. був Фелікс Михайлович Блуменфельд (1863—1933), родом з України, один із трьох братів — відомих українських та російських музичних діячів.

17 січня 1919 року Рада Міністрів УНР видала постанову про асигнування в розпорядження Міністерства народної освіти 72 тисяч карбованців на одноразову субсидію Вищому музично-драматичному інститутові імені М.Лисенка на друге півріччя 1918/1919 навчального року.

Новий, радянський орган влади — Комісаріат для охорони культурно-освітніх установ і організацій — десь наприкінці лютого — на початку березня 1919 року, прийнявши делегацію інституту, задовольнив її прохання щодо надання іншого, кращого приміщення: перевів інститут з Великої Підвальної, буд.№15 на вул. Велику Володимирську, буд.№45 (тепер тут — Будинок учених Національної академії наук України).

Денікінська навала на Київ з загальною економічною скрутою, репресіями та реквізицією майна інституту не сприяла становленню інституту. Тільки з 1922 року Народний Комісаріат освіти УСРР (за термінологією тих років — Української Соціалістичної Радянської республіки) звертає свою увагу на цей навчальний заклад музичного й театрального мистецтва, допомагаючи йому певними асигнуваннями. Тоді ж інститутові було надано краще приміщення на вул. Хрещатик, буд.№52.

Відтоді й дотепер інститут орендує це приміщення у міської державної адміністрації. Навчання в інституті залишалося платним, але в 1924/1925 навчальному році 83% студентів з робітників та селян були звільнені від плати за навчання.

Вищий музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка у 1920—1924 рр. очолював відомий український музикознавець, композитор і педагог, доктор мистецтвознавства (з 1943 р.) А.К.Буцькой (син О.М.Вонсовської), який пізніше був деканом інструкторсько-педагогічного факультету Ленінградської консерваторії.

У 1922/1923 навчальному році при інституті, використовуючи його приміщення, під керівництвом О.С.Курбаса працює група акторів, на базі якої було створено Мистецьке об'єднання «Березіль» і київську студію «Березіль». А незабаром на чоліукраїнського відділу драматичного факультету став О.С.Курбас.

Деканами драматичного факультету були «березільці» П.Т.Долина у 1923/1924 навчальному році та Г.Г.Ігнатович — у 1924/1925 навчальному році. Паралельно з українським відділом продовжував працювати російський, але через зменшення вступу на цей відділ у 1926 р. його було закрито.

На чолі Вищого музично-драматичного інституту імені М.Лисенка стояв у 1924—1928 рр. видатний музикознавець Микола Олексійович Грінченко (1888— 1942).

Викладачами драматичного факультету були вже згадувані вище О.Л.Загаров (1918—1921 рр.), Й.Д.Стадник (1918-1919 рр.), І.О.Мар'яненко(1918-1926 РР.), О.С.Курбас (1922-1926 РР.), Г.Г.Ігнатович (1922—1926 рр.), а також: Г.П.Гаєвський(1918-1923 рр.), Б.Х.Тягно (1923-1926 РР.),В.І.Інкіжинов (1924—1926 рр.) — майстерність актора; М.М.Старицька (1918-1930 рр.), Ф.Ю.Гаєвський (1918-1926 рр.), В.В.Сладкопєвцев (1918-1923 рр.), Л.М.Ревуцький (1920-1934 рр.) — «живе слово» (сценічна мова); В.Г.Меллер (1922-1926 рр.) — художнє оформлення вистави; О.Г.Кисіль (1918-1920 рр.), П.І.Рулін (1920—1934 рр.)— історія театру та багато інших.

На драматичному факультеті було організовано «Театр читця» під керівництвом І.О.Куніна (1925 — 1927 рр.). У 1925 році під керівництвом викладачів «живого слова» — заслуженого професора М.М.Старицької і Ф.Ю.Гаєвського — організовано «Лабораторію художнього слова», яка спиралась на творчість тогочасних київських поетів. Восени 1925 року під керівництвом професора П.І.Руліна організовано «Драматургічну лабораторію», яка розробляла тему «Методи інсценізації», внаслідок чого було проаналізовано вистави театру «Березіль» (до 1926 р.) та театру ім. І.Франка (з 1926 р.), а також творчі методи М. Кропивницького та М.Старицького.

Вже наприкінці 20-х років XX ст. випускників драматичного факультету Музично-драматичного інституту імені М.Лисенка можна було бачити на посадах акторів і режисерів державних театрів, режисерів-організа-торів у клубах та інших закладах художньої самодіяльності. Серед них у період з 1918 по 1934 рр. — видатні діячі українського театру — актори і режисери. Згодом, у воєнні і повоєнні роки, були удостоєні почесних звань: народні артисти України і СРСР Д.С.Антонович (справжнє прізвище — Будько) і О.І.Сердюк (обидва закінчили інститут 1919 р.), В.Г.Магар (закінчив 1934 р.), народні артисти України К.О.Осмяловська, Л.А.Криницька, Б.Х.Тягно (усі — 1923 р.), Л.Ф.Дубовик, М.Т.Кононенко, П.Г.Міхневич (усі — 1925 р.), В.М.Скляренко (1926 р.), Г.Я.Янушевич (1928 р.), З.С.Хрукалова (1929 р.), П.Т.Сергієнко (1931р.), В.І.Харченко (1933 р.), заслужені діячі мистецтв України І.І.Чабаненко та М.Г.Єсипенко (обидва — 1930 р.), заслужений діяч мистецтв Молдови Д.Т.Бондаренко, заслужений артист України С.М.Ткаченко (обидва — 1928 р.), кандидат мистецтвознавства І.О.Волошин (1930 р.).

1934 р. на драматичному факультеті Музично-драматичного інституту певний час навчалися народний артист України і СРСР В.М.Дальський, народні артисти України М.Ф.Покотило, Р.Г.Івицький та багато інших — ті, кого удостоєно почесного звання заслужений артист України.

У 1930 р. помирає професор М.М.Старицька. У кінці 20-х — на початку 30-х років почалася «чехарда» в керівництві інститутом: після звільнення М.О.Грінченка, з наступним його арештом з політичних причин, у 1928 році на посаду ректора призначили хормейстера С.М.Романюка, а у 1932 році його змінив (вже на посаді директора) С.П.Тишкевич-Азважинський (незважаючи на проведення ними партійної лінії, обидва були репресовані у середині 30-х років).

1934 року після кількох публічних проробок було звільнено з посади професора інституту видатного театрознавця П.І.Руліна через його нібито апологетичне ставлення до О.С.Курбаса (звільненого з театру «Березіль» у Харкові наприкінці 1933 р. заарештованого у 1934 р. і розстріляного на Соловках у 1937 р.) і за співробітництво з репресованим у 1930 р. академіком С.О.Єфремовим.

Київський державний театральний інститут (1934-1941)

1934 року, коли столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва, відбулися зміни не тільки в державних, а й культурно-освітніх структурах. Саме того року Музично-драматичний інститут імені М.Лисенка було реорганізовано: музичні факультети об'єднано з музичним технікумом, який існував після ліквідації Київської консерваторії у 20-х роках, і таким чином відновлено Київську державну консерваторію, який присвоєно ім’я композитора П.І.Чайковського, а на базі драматичного факультету створено окремий Київський державний театральний інститут, який став єдиним театральним вищим навчальним закладом у республіці, оскільки музично-драматичні інститути в Харкові та Одесі на початку 30-х років були ліквідовані.

У 1934 р. при Київському державному театральному інституті було створено навчальний театр, який працював до початку війни.

У 1939 році директором інституту призначається І.І.Чабаненко, до науково-педагогічного складу інституту були зараховані за сумісництвом провідні на той час видатні майстри сцени: Г.П.Юра — з 1936 р., А.М.Бучма, Г.М.Полежаєв — обидва з 1937 р., В.Б.Вільнер — з 1938 р., К.П.Хохлов — з 1939 р.

У передвоєнні сім років Київський державний театральний інститут закінчили відомі у повоєнні роки майстри сцени: народні артисти України О.В.Омельчук (1935 р.), В.К.Полінська (1936 р.), Н.П.Доценко (1936 р.), В.А.Данченко, В.І.Івченко (обидва — 1937 р.), Д.В.Франько (1938 р.), О.Я.Кусенко, Ф.Г.Верещагін, Ю.Й.Березін, В.П.Дашенко, К.Й.Параконьєв, Ю.Т.Тимошенко (усі — 1941 р.), заслужені діячі мистецтв України М.М.Карасьов (1937 р.), Л.А.Олійник (1940 р.), доктор мистецтвознавства М.К.Иосипенко (1936 р.) та ін.

Інститут у роки війни (1941-1944)

З вибухом війни у 1941 р. інститут евакуювався до Харкова, звідти — до Саратова, потім переїхав до Москви, де був об'єднаний з Державним інститутом театрального мистецтва імені А.В.Луначарського (тепер — Російська академія театрального мистецтва). Художнім керівником українського відділу був призначений видатний російський актор, народний артист СРСР, професор М.М.Тарханов, поруч з ним працював І.І.Чабаненко.

Тим часом у 1941—1943 рр. викладачі і студенти, які не змогли евакуюватися з Києва, працювали і навчалися в об’єднаній Музично-театральній академії, яку з ініціативи української інтелігенції було відкрито наприкінці 1941 р. у приміщенні на розі бульвару Шевченка і вулиці Пирогова, де нині розміщений Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. На чолі цього навчального закладу став син М.В.ЛисенкаОстап Миколайович Лисенко. Одначе, на початку 1943 р. німецько-фашистська влада, яка не бажала розвитку української культури і розгорнула репресивні заходи щодо окремих українських політичних і культурних діячів, закрила цей український вищий мистецький навчальний заклад.

Чимало випускників, викладачів і студентів інституту не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. їхні імена викарбувані на меморіальних дошках, установлених у 60-х роках XX ст. у двох різних корпусах інституту: на вул. Ярославів Вал, 40 і на вул. Хрещатик, 52.

У листопаді 1943 року інститут переїхав з Москви до Харкова, де незабаром було відновлено окремий державний театральний інститут, а влітку 1944 р. він був реевакуйований до Києва. Оскільки Хрещатик лежав у руїнах, то, незважаючи на те, що будинок, у якому працював інститут до війни, залишився цілим, у ньому заняття ще не відновилися, і тому інститут примістили у школі на вул. Маловасильківській, де він пробув до 1951 року, після чого його перевели знову на Хрещатик, 52.

Київський державний інститу театрального мистецтва (1944-2003)

Повоєнний період історії інституту позначений важливими подіями. З Москви він повернувся з дещо змодифікованою назвою: «Київський державний інститут театрального мистецтва», а в 1945 р., з нагоди сторіччя від дня народження видатного українського драматурга і театрального діяча І.К.Карпенка-Карого, інститутові присвоєно його ім'я.

На педагогічну роботу повернулися Г.П.Юра, А.М.Бучма, К.П.Хохлов, Л.М.Гаккебуш, С.М.Ткаченко, І.І.Чабаненко, І.О.Волошин, М.К.Йосипенко та інші. Директором був призначений спершу доцент І.І.Чабаненко (1943-1945 рр.), потім доцент М.К.Йосипенко (1945—1946 рр.), ще згодом — заслужений артист України, професор С.М.Ткаченко (1947— 1961 рр.), потім було відновлено назву посади «ректор», і знову її обійняв заслужений діяч мистецтв України, професор І.І.Чабаненко (1961—1965 рр.), опісля — доктор філософських наук, професор В.О.Кудін (1965— 1968 рр.), потім — доктор мистецтвознавства, професор І.С.Корнієнко (1968—1975 рр.), доктор філософських наук, професор В.Ф.Безпальчий (1976—1981 рр.), заслужений артист України, професор Ф.М.Баклан (1981—1983 рр.), академік Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Р.Я.Пилипчук (1983—2003 рр.), з 2003 року — заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор О.І.Безгін.

З 1944 року в інституті розпочато підготовку фахівців за спеціалізацією «театрознавство», у 1975 році цю спеціалізацію профілізовано на ще одну: «організація театральної справи», а з 1995 р.— це окрема спеціалізація.

У 1961 році було прийнято постанову Ради Міністрів УРСР про створення в інституті кінофакультету для підготовки кадрів з кінорежисури, кінооператорства і кінознавства.

Розміщено було цей факультет у сьомому корпусі Державного історико-архітектурного заповідника «Києво-Печерська лавра». У 1975 році на кафедрі кінорежисури з’явилася профілізація з режисури телебачення, а у 1985 році створено окрему кафедру режисури телебачення. 2002 року створено кафедру звукорежисури. З 1997 року факультет розміщено у корпусах Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів на вул. Щорса, 18.

У 1965 році інститутові надано приміщення колишньої економічної школи Терещенків по вул. Ярославів Вал, 40, але навчальний процес тут був налагоджений після ремонту в 1968 році. Тоді ж тут після тривалої перерви відновив свою роботу навчальний театр.

У 80—90-х роках XX ст. в інституті уперше в Україні відкрито спеціалізації: «хореографія», «диктор та ведучий телепрограм», «звукорежисура», «режисура цирку», у 2003 р. — «актор лялькового театру».

Акторське й режисерське мистецтво у 1940—1990-х роках викладали такі видатні майстри сцени і екрана, як Г.П.Юра, А.М.Бучма, К.П.Хохлов, Л.М.Гаккебуш, М.П.Верхацький, М.М.Крушельницький, В.І.Харченко, В.О.Неллі, І.І.Чабаненко, С.М.Ткаченко, В.С.Довбищенко, П.Т.Сергієнко, М.О.Соколов, Д.О.Алексідзе, Д.В.Франько, О.І.Соломарський, Ю.М.Мажуга, А.Н.Скибенко, А.Є.Гашинський, І.О.Молостова, К.П.Степанков, С.В.Данченко, Б.П.Ставицький та інші.

На кінофакультеті, починаючи з 1961 року, викладали В.І.Івченко, Т.В.Левчук, В.П.Небера, В.Т.Денисенко, М.К.Чорний, С.В.Шахбазян, А.И.Войтецький, М.П.Мащенко, Ю.Г.Іллєнко та ін.

Чимало з перелічених викладачів закінчили наш навчальний заклад. Найбільш імениті з тих, хто навчався тут у другій половині XX ст., посідали, а дехто й досі посідає чільні місця на цені і в кіно, у театрознавстві й кінознавстві. Це, зокрема (імена подаються за хронологією закінчення інституту): актори Нонна Копержинська, Анатолій Скибенко, Володимир Аркушенко, театрознавці Лідія Білецька, Юрій Бобошко, Аркадій Драк, актори Євгенія Золотова, Валентина Зимня, Віктор Цимбаліст, Еліна Бистрицька, Ада Роговцева, Костянтин Степанков, режисери Володимир Денисенко, Анатолій Горчинський, Фелікс Соболєв, Віктор Кісін, Павло Загребельний, Лесь Танюк, Микола Мерзлікін, актори Олександр Гринько, Віталій Розстальний, Анатолій Пазенко, Марина Герасименко, Степан Олексенко, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков, Михайло Голубович, Олег Шаварський, Тамара Стратієнко, Іван Гаврилюк, Лариса Хоролець, Валерій Івченко, Богдан Ступка, Петро і Богдан Бенюки, Наталя Сумська, Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Тетяна Назарова та інші.


Київський державний університет театру, кіно і телебачення сьогодні (з 2003)

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 р. Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого.

Нині в університеті працюють відомі митці і вчені: академіки Академії мистецтв України — лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, доктор мистецтвознавства, професор І.Д.Безгін, народний артист України і СРСР, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор Ю.М.Мажуга, народний артист України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор М.Ю.Резнікович, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Р.Я.Пилипчук; доктор мистецтвознавства, професор В.Л.Скуратівський; члени-кореспонденти Академії мистецтв України — народний артист України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор О.І.Коваль, народні артисти України В.3.Новак, професор кафедри О.О.Сердюк, доктор мистецтвознавства, професор А.К.Терещенко; заслужений діяч мистецтв України М.Г.Іллєнко; заслужені діячі мистецтв України, кандидати мистецтвознавства, професори кафедр Р.Г.Коломієць і О.С.Мусієнко; кандидат філософських наук, доцент Г.П.Чміль.

Крім того, зараз в штаті університету — лауреати Національної (Державної) премії України імені Тараса Шевченка: народні артисти України, професори А.Ф.Пазенко і М.М.Рушковський, народний артист України Б.С. Ступка, заслужений діяч мистецтв України, старший викладач Л.П.Мужук і старший викладач М.А.Шудря. В університеті також працюють народні артисти України, професори В.І.Зимня і Е.М.Митницький, доценти Г.И.Кононенко і О.М.Шаварський; доктори мистецтвознавства, професори В.Г.Горпенко і О.Ю.Клековкін, доктор філологічних наук, професор Л.З. Мороз, доктори філософських наук, професори А.К.Бичко і О.І.Онищенко; заслужені діячі мистецтв України — професори О.Ю.Прокопенко і В.М.Судьїн, кандидати мистецтвознавства, професори В. І. Заболотна, П.І.Кравчук, А.В.Поляков, доцент М.І.Слободян; заслужений артист Азербайджану, професор В.Б.Курбанов, заслужені діячі мистецтв України, доценти Ю.Б.Богдашевський, В.С.Верещак, Ю.П.Ви-соцький, М.Г.Іллєнко, В.В.Ілляшенко, О.П.Кочнєв, С.П.Лисецький, Л.Б.Остропольський, Б.І.Савченко, Л.С.Танюк, В.О.Шулаков.


Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва