Київська фортеця

Схема Київської фортеці ХVIII–XIX ст.
План Київської фортеці у сер. XIX ст.

Київська фортеця – комплекс фортечних споруд ХVIII–XIX ст. розміщений на пагорбах високого правого берега Дніпра, обмежених з півночі Кловським яром, з півдня і заходу – схилами долини р. Либідь. Складається з кількох земляних укріплень (цитаделі, Звірінецького, Васильківського, Госпітального, Лисогірського) і низки споруд, що призначалися для військових казарм, виробництва та зберігання зброї, амуніції тощо.

З серед. XVII до поч. XVIII ст. головна фортеця Києва з російським гарнізоном розміщувалася в межах укріплень Старого міста, які не раз ремонтувалися та підсилювалися за наказами царських воєвод (у 1655, 1678, 1730-х рр.). Самостійне значення мали укріплення Печерського монастиря та містечка, що існували протягом XII–XVII ст. і були реконструйовані 1679 р. за часів гетьмана І. Самойловича. Під час російсько-шведської війни (1700–1721), враховуючи стратегічне значення Києва, Петро І перетворив печерські укріплення в земляну фортецю новітньої фортифікації, де зосередив гарнізон, фортечну артилерію, військову адміністрацію. Зводилася з 1706 р. до кінця XVIII ст. і дістала назву Києво-Печерської. З’єднувалася земляним валом – ретраншементом, насипаним під час Чигиринських походів 1677–1678 уздовж Наводницького яру, західних схилів долини р. Либідь (на місцях майбутніх Васильківського та Госпітального укріплень) з Старокиївською фортецею. У зв’язку із російсько-турецькими війнами 2-ї пол. XVIII ст. і підготовкою війни із Францією укріплення фортеці підтримувалися у бойовому стані і постійно вдосконалювалися. Напередодні війни 1812 р. Наполеон наголошував: “Якщо я візьму Київ, я візьму Росію за ноги, якщо я оволодію Петербургом, я візьму її за голову, зайнявши Москву, я влучу в її серце”. Маючи на увазі стратегічне значення Києва, директор інженерного департаменту, відомий російський фортифікатор генерал-лейтенант К. Опперман у 1810 р. опрацював проект створення у Києві великого табору для запасних армій із спорудженням з заходу та півдня нових земляних укріплень і посиленням Старокиївської і Печерської фортець. Зведено Звіринецьке укріплення (1810–1812) та чотири редути, що контролювали шлях до переправи через Дніпро наплавним (наводним) мостом.

Перемога над наполеонівською Францією і приєднання до Російської імперії Поділля, Волині й частини Польщі знизили стратегічне значення Києва, віддаленого від державних кордонів. Тому військові фахівці рекомендували вилучити Печерські укріплення із списку фортець. Так, у доповідному листі 1816 р. К. Опперман зазначав, що Київ не тільки не становить міцної фортеці, а за своїм невдалим розташуванням зовсім непридатний до приведення його укріплень у належний стан. Саме тому подальші витрати на цю фортецю він вважав зайвими. З поглядами фахівців не погодився майбутній цар Микола І, який 1818 р. зайняв посаду генерал-інспектора з інженерних питань та доручив кільком військовим інженерам скласти пропозиції щодо підсилення київських укріплень. До проектування було залучено колишнього вчителя з фортифікації Миколи І генерал-майора Жіанотті та генерал-майора Ферстера. За часів Олександра І проекти залишилися на папері як такі, що потребували великих коштів та робочої сили. Зокрема, Жіанотті пропонував повну перебудову Печерської фортеці та будівництво на її місці величезних мурованих двоповерхових казарм, що на думку експерта проекту полковника Розенмарка могло призвести до втрати “пам’ятника Петра Великого” та знищення багатьох казенних будівель, Микільського монастиря, двох церков і орієнтовно 1157 будинків міщан.

Повстання декабристів під час присяги Миколі І (14 грудня 1825) у Петербурзі та Чернігівського полку в Україні, посилення селянського та польського визвольного рухів на Правобережжі переконали царя в необхідності створення опорного військового осередку в Південно-Західному краї. Для цього було обрано Київ, який за бажанням Миколи І почав одночасно перетворюватися на третю столицю імперії шляхом перепланування Старого міста, прокладання нових вулиць, спорудження великих громадських будівель. Тогочасна докорінна перебудова Києва описана М. Лєсковим у творі “Печерські антики”.

Розроблений К. Опперманом проект Головної Київської фортеці було “височайше” затверджено 25 березня 1830. Під час будівництва, що здійснювалося протягом чверті століття Київською інженерною командою під постійним наглядом царя, проект змінювався й уточнювався. До проектування окремих споруд залучалися різні петербурзькі архітектори. Фортеця призначалася для розквартирування Першої армії, що 1831 була переведена з Могильова до Києва.

До її складу увійшла перетворена на цитадель Стара Печерська фортеця, і тепер її фронт з боку Дніпра було замкнено оборонною стіною навколо Нижньої лаври. Особливістю чи не найбільшого на той час військово-оборонного комплексу царської Росії було сполучення земляних фортифікаційних споруд (верків) – цитаделі, Васильківського і Госпітального укріплень – із цегляними оборонними казармами, розміщеними вздовж краю Печерської височини, що забезпечували захист гарнізону згідно з провідними ідеями російської фортифікаційної школи першої половини ХІХ ст. У зв’язку із Кримською війною 1853–1856 фортеця приводиться до бойового стану, а на лівому березі Дніпра перед Ланцюговим мостом зводиться земляне укріплення (не збереглося). Війна виявила повну неспроможність мурованих казематованих споруд протистояти вогню нарізної артилерії, що почала застосовуватися з серед. ХІХ ст. Тому влітку 1860 р. військова комісія на чолі з відомим фортифікатором, генерал-ад’ютантом Е. Тотлебеном, учасником оборони Севастополя, оглянула місцевість з метою перетворення застарілої Київської фортеці на сучасну фортову. Запропонований комісією величезний проект обнесення міста кількома самостійними укріпленнями – фортами не було реалізовано за браком коштів. Побудовано лише один – Лисогірський форт (1871–1877) на вершині однойменної гори при впадінні р. Либідь у Дніпро. Київська фортеця жодного разу не брала безпосередньої участі в бойових діях, хоча її осадна артилерія відзначилася в кампанії 1877–1878 за визволення Болгарії від турецького панування. Після польського повстання 1863 р. її окремі споруди починають використовуватися як в’язниці та місця страти. З 1897 вона повністю втратила стратегічне значення й була перетворена на фортецю-склад.

Роль Київської фортеці в історії міста неоднозначна. Створення укріпленого військового табору в межах Печерська майже на 70 років затримало цивільну забудову цього району. Одночасно її будівництво пов’язане із розвитком цегельних заводів, водогону, влаштуванням брукованих вулиць і узвозів (Олександрівського, Панкратьєвського, Кловського, Наводницького), Набережного шосе, з появою першого постійного Ланцюгового мосту через Дніпро (1853). Арсенальні виробничі майстерні фортеці стали зародком майбутнього заводу “Арсенал”. Тепер комплекс споруд Київської фортеці (взятий під охорону держави у 1979 р.) є своєрідним музеєм історії фортифікації, в якому представлені оборонні споруди періодів гладкоствольної і нарізної артилерії.

Найдавнішою пам’яткою середньовічного типу є оборонні мури з вежами навколо Верхньої лаври (кін. ХVII ст.). До новітніх фортифікаційних систем належать земляні бастіонні укріплення цитаделі, тенальне Васильківське укріплення, полігональне Госпітальне укріплення. Численні оборонні казарми на Печерську втілюють особливості російської фортифікаційної школи, яка, на думку деяких фахівців, на поч. ХІХ ст. займала провідне становище у Європі. Лисогірське укріплення ілюструє особливості побудови фортової фортеці періоду нарізної артилерії (сер. ХІХ ст. – 1885). Окремі споруди Київської фортеці нерозривно пов’язані з історією визвольного і революційного рухів. На місці колишньої політичної в’язниці (так званого “Київського Шліссельбурґа”) у 30-их роках ХХ ст. було відкрито Історико-революційний музей-пам’ятку “Косий капонір”. У 1991 р. музей “Косий капонір” перетворено на Історико-архітектурну пам’ятку-музей “Київська фортеця”.

Джерела

  • Київ. Енциклопедичний довідник
  • Меньшов Д. П. Старо-Киевская и Печерская крепости. К., 1913
  • Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. Київ: «КИЙ», 1997
  • Ситкарева О. В. Киевская крепость ХVIII–ХІХ вв. К. , 1997
  • Трегубова Т. А. К истории развития Печерска в Киеве // Строительство и архитектура. 1979 – №6

Посилання


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва