Гончар Олесь Терентійович

Олесь Гончар

Олександр (Олесь) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім’ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів; батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати — на заводі металевих виробів.

У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925 р. вчився у рідному селі, потім у с. Хорішках. У 1933 р.— після закінчення семирічної школи в с. Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети “Розгорнутим фронтом” (с. Козельщина). Протягом 1933—1937 pp. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського, по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті “Ленінська зміна”. З 1937 р. почав друкувати (переважно оповідання) в “Літературній газеті”, “Піонері!”, “Комсомольці України”, “Молодому більшовикові”. Поступив на філологічний факультет Харківського університету. У 1938—1941 pp. створені новели “Іван Мостовий”, “Черешні цвітуть”, “Орля”, повість “Стокозове поле”. У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 р. окремою книгою “Фронтові поезії”). Нагороджений орденами “Слави” і “Червоної Зірки”, трьома медалями “За відвагу”, медаллю “За оборону Києва”. У 1945 р. О. Гончар демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 р., працював асистентом кафедри української літератури цього університету, переїхав до Києва, вступив до аспірантури Інститут літератури|Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, почав професійну літературну діяльність, в журналі “Україна” надрукував романтичне оповідання “Модри Камень”. Протягом 1946—1947 pp. О. Гончар написав романи “Альпи”, “Голубий Дунай” (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948 р.), “Злата Прага” (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949 р.), які склали трилогію “Прапороносці”, уперше опубліковану в журналі “Вітчизна”. У 1947—1959 pp. вийшли його повість “Земля гуде”, збірки оповідань “Новели”, “Весна за Моравою”, “Південь”, “Чари-комиші”, “Маша з Верховини” та ін., повісті “Микита Братусь” (1951), “Щоб світився вогник”, романи-дилогія “Таврія” (1952), “Перекоп” (1957), книги нарисів “Зустрічі з друзями” (1950, про Чехословаччину), “Китай зблизька” (1951). У 1959—1971 pp. Олесь Гончар був головою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 pp. — секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. Роман “Людина і зброя” (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року. У 1961 р. вийшла книга нарисів “Японські етюди”, у 1963 р. — роман у новелах “Тронка” (Ленінська премія, 1964 р.). У 1966 р. на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю “Думаймо про велике”. У 1968 р. був опублікований роман “Собор”. Протягом 1970—1976 pp. письменник створив твори: роман “Циклон” (1970), збірник статей “Про наше письменство” (1972), повість “Бригантина” (1973), роман “Берег любові” (1976). У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру. У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної Праці. Роман Гончара “Твоя зоря” (1980 р.) отримав Державну премію 1982 р., вийшов збірник статей “Письменницькі роздуми” (1980). У 1986 р. опубліковані повість “Далекі вогнища”, новели “Корида”, “Чорний яр”, “Двоє вночі”, повість “Спогад про океан”. Олесь Гончар у 1990 р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей “Чим живемо. На шляхах до українського Відродження”. У 1992 р. Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 р. Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара “Всесвітнім інтелектуалом 1992—1993 років”.

Олесь Гончар помер 14 липня 1995 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

У 2005 р. Президент України присвоїв Олесю Гончару звання Герой України (посмертно). 2001 року у сквері на перетині вулиць М. Коцюбинського і Чапаєва втановлено пам’ятник О.Гончару.

Джерела

  • Усе для школи: Українська література: програмні тексти, ілюстрації, пояснення, завдання, тести: 11 кл. —К., Львів, 2001.
  • Сверстюк Є. Собор у риштованні.// Дивослово.—1998.— № 5.
  • Гуменний М. Олесь Гончар: Книга для вчителя.—К., 1991.


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва