Вічної Слави парк

Парк Вічної Слави є одним з найкрасивіших пам`яток садово-паркового мистецтва міста. Географічно він входить до низки парків, що розмістилися на схилах Дніпровських круч від Поштової площі до Корчуватого.


Зміст

Парк

Парк розташований на верхній придніпровській терасі, на перехресті Алеї Героїв Крут (Дніпровський узвіз) з вулицею Лаврською(Січневого Повстання). Площа - 9,5 га. У 1895 році на цьому місці був закладений Аносівський (Комендантський) сквер (від прізвища коменданта Печерської фортеці. З того часу на цій території парк громадського призначення. У 1919 році на нижній терасі парку було влаштовано Братську могилу жерст білогвардійського терору (не зберіглася). Після реконструкції в парку 1957 року споруджено меморіал з Вічної Слави пам`ятником та могилі Невідомого солдата. З того часу у парку було щонайменш дві масштабні реконструкції. Під час останньої з них (до 55-річчя Перемоги) було розчищено від чагарників та несистемних насаджень нижню терасу парку, розбито партер і доріжки, спроруджено дитячий майданчик, а також збудовано пішохідний місточок від парку до Палац дітей та юнацтва. Сьогодні парк займає площу 17,59 га, рослинність представлена породами дерев: в`яз, каштан кінський, липа дрібнолиста, глід, клен гостролистий, дуб черешчатий, береза бородавчата, ялина срібляста, горобина плакуча та декоративними породами чагарників.

Вічної Слави пам`ятник на могилі Невідомого Солдата

Пам`ятник встановлено 1957 року у парку Вічної Слави (архітектори А.Мілецький, В.Бакланов, Л.Новіков). Пам`ятник являє собою 27-метровий обеліск, у його підніжжя - могила Невідомого солдата, над якою палає Вічний вогонь (у пост-радянський час вогонь запалюють лише на День Перемоги та інші свята, пов`язані з пам`яттю загиблих в роки війни). Від площі Слави до монументу веде широка алея, обабіч якої - 34 могили воїнів, які загибли у боях за Батьківщину, зокрема, героїв боїв за Київ.


У Парку Слави навіки спочили

До головного військового некрополя України останки бійців перенесені із Аскольдової могили, Ботанічного саду, вулиць та парків столиці. На фронтах Великої Вітчизняної ще тривали бої, а на нашій землі вже з`явилися тисячі скромних обелісків — про пам`ять побратимів дбали їхні однополчани. Коли ж країну визволили від ворога, за спорудження монументів взялася держава. Через 15—20 років після перемоги почалася нова хвиля увічнення подвигу пам`яті воїнів-визволителів. У всіх містах-героях планували зводити меморіали. Перший — Парк Вічної Слави — з`явився в Києві. У постанові Ради Міністрів Української РСР і Центрального Комітету Компартії України від 5 березня 1956 року, підписаній, відповідно, Ничипором Кальченком та Олексою Кириченком, йшлося про спорудження на схилах Дніпра в районі колишнього Аносівського парку меморіалу «Парк вічної слави воїнам Великої Вітчизняної війни». Виконком Київської міської Ради депутатів трудящихі Міністерство культури УРСР зобов`язали подати на затвердження його проект до 30 червня. Автори меморіалу — архітектори Мілецький (згодом емігрував до Ізраїлю і був головним архітектором Єрусалима), Бакланов, Новиков та скульптор Першудчев. Парк Вічної Слави відкрили 7 листопада 1957 року. В центрі — могила Невідомого солдата (неідентифіковані останки рядового Радянської Армії перенесені з Лютізького плацдарму, що неподалік села Нових Петрівців, де точилися особливо жорстокі бої). Обабіч головної алеї перепоховано тіла 34 відомих учасників війни, які до того покоїлися на Аскольдовій могилі, в зелених зонах та на вулицях Києва. Це одинадцять генералів, двадцять один офіцер, двоє старшин. Із них дванадцять — Герої Радянського Союзу. За офіційними даними, національний склад такий: українці, росіяни, білорус, грузин, казах. По обидва боки доріжки — по сімнадцять могил. До 55-ї річниці Перемоги Парк Вічної Слави реконструювали, і поряд з надгробками з’явилося ще дві плити — без надписів. Вічний вогонь запалював відомий маршал, двічі Герой Радянського Союзу Василь Чуйков, на той час — командувач Київського військового округу. Згадаймо їх поіменно... Хто ж навіки спочив біля алеї Слави? Туди перенесено прах 28 із 29 бійців, похованих поблизу Аскольдової могили. Тіло гвардії лейтенанта Бориса Файвужинського (1922—1943 роки) перепоховано в іншому місці, де — невідомо. Ще один нюанс. Юрій Іванович Фомін (1911 року народження, ленінградець, полковник, командир 225-го танкового полку, загинув на Вінниччині 1944 року) та його ад’ютант Мефодій Ульянович Мадюдя (народився на Київщині 1922 року, закінчив Орловське бронетанкове училище, лейтенант, брав участь у визволенні столиці України, нагороджений орденом Червоної Зірки, загинув у бою 7 січня 1944 року) лежали в одній могилі. А в Печерському некрополі їх поклали окремо. Ось дані з “Книги Пам’яті України”, виданої 2000 року, про інших бійців, чиї тіла теж перенесли з Аскольдової могили. Олександр Олексійович Жуков (1900—1944). Народився в селі Любановому Наро-Фомінського району Московської області (Росія). Комісар Державної безпеки, боровся з ворогами народу на території України під час війни, нагороджений орденами. Володимир Михайлович Сербін (1896—1944) з міста Носівки Чернігівської області. Генерал-майор. Воював під Ленінградом, у військах маршала Рокоссовського. Нагороджений орденами. Михайло Федосійович Маляров (1902—1944). Місце народження — село Саврань Одеської області. Гвардії підполковник, начальник політвідділу 20-ї гвардійської танкової бригади. Визволяв Київ. Нагороджений орденами і медалями. Загинув під Корсунем-Шевченківським. За наказом Ватутіна тіло доставлено на танку до Києва. Іван Григорович Єлісеєв (1908—1943). Народився в Саратовській області (Росія). Полковник, начальник штабу 218-ї стрілецької дивізії. Воював на Північному Кавказі, Кубані, Київському напрямі. За визволення столиці України його дивізії присвоєно звання “Київської”. Мав ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня та Червоної Зірки. Іван Іванович Колотушкін (1903—1943). Родом із села Моніного Московської області (Росія). Танкіст, учасник радянсько-фінської війни. Визволяв столицю України. Полковник, помічник командира шостого гвардійського танкового корпусу, якому присвоєно звання “Київського”. Загинув під час повітряного нальоту біля Боярки. Йосип Єгорович Зубарєв (1907—1944). Народився в селі Мостищі Гомельської області (Білорусь). Полковник. Командир 340-ї стрілецької дивізії. Визволяв Суми, Київ, Білу Церкву. Юрій Мойсейович Должанський (1923—1943). Уродженець села Веселі Терни на Дніпропетровщині. Гвардії старший лейтенант, комсорг десятого гвардійського стрілецького полку. Учасник форсування Дніпра. Загинув 27 листопада 1943 року. Герой Радянського Союзу. Мефодій Степанович Мончак (1915—1944). Народився в селі Харківцях на Хмельниччині. Гвардії майор. У битві за Дніпро очолювані ним батареї під селом Блиставицею знищили шість ворожих танків, чотири гармати, 48 автомобілів. У бою за Нові Петрівці — чотири танки, 15 гармат, узяли в полон 64 солдат і офіцерів ворожої армії. Герой Радянського Союзу. Микола Сергійович Ситніков (1902—1944). Уродженець Алтайського краю (Росія). Полковник, командир 23-ї зенітно-артилерійської дивізії. Учасник оборони і визволення Києва. Нагороджений орденами. Загинув від кулі снайпера. Антон Петрович Пилипенко (1903—1944). Народився в селі Лучині Попільнянського району на Житомирщині. Закінчив Військову академію імені Фрунзе. На початку війни — начальник штабу корпусу. Відбивав перші атаки на кордоні. Учасник битви за Дніпро. Генерал-майор, начальник штабу 38-ї армії. Нагороджений орденами. Загинув під Вінницею. Сергій Олександрович Малигін (1898—1944). Народився у селі Новому Торгу Тверської області (Росія). Полковник, начальник артилерії 340-ї стрілецької дивізії. Учасник форсування Дніпра і визволення Києва. Загинув під Білою Церквою. Герой Радянського Союзу. Іван Федорович Ромащенко (1903—1943). Полковник. Нагороджений орденами. Загинув у бою. Матвій Іларіонович Лавріненко (1903—1945). Народився в селі Красному Орловської області (Росія). Закінчив Академію бронетанкових військ. Гвардії генерал-майор, заступник командира п’ятого гвардійського танкового корпусу, якому за визволення столиці України присвоєно звання “Київського”. Нагороджений орденами. Загинув у Чехословаччині. Сергій Федорович Скляров (1897—1943) зі станиці Попутна Краснодарського краю (Росія). Генерал-майор, командир 218-ї стрілецької дивізії. Визволяв Київ. Степан Феодосійович Проценко (1900—1943). Місце народження — місто Конотоп Сумської області. Закінчив військово-інженерну академію. Підполковник, командир 269-го стрілецького полку. Організовував форсування Дніпра в районі острова Козачого. Герой Радянського Союзу (посмертно). Веніамін Володимирович Чернєв (1907—1943). Народився в селі Варшавському Полтавського району Челябінської області (Росія). Гвардії полковник, начальник штабу шостого гвардійського танкового корпусу. Визволяв Київ. Нагороджений орденами. Загинув 6 листопада біля села Забір’я на Київщині. Іван Дмитрович Леонов (1915—1944). Уродженець села Львового Московської області (Росія). Закінчив Одеську військову авіашколу. Командир ескадрильї, гвардії майор. Здійснив 267 бойових вильотів, збив дев’ять ворожих літаків. Герой Радянського Союзу. Сава Маркович Фрідман (1902—1943). Родом із Житомира. Підполковник. Заступник начальника політвідділу дивізії. Визволяв Київ. Микола Іванович Гогичашвілі (1903—1945). Народився в селі Нігвзіані (Грузія). Старшина. Визволяв Лівобережну Україну, форсував Дніпро, брав участь у визволенні столиці України. Дійшов до Берліна. За рішенням командування похований у Києві. Герой Радянського Союзу. Петро Васильович Луста (1913—1945). Народився в селі Дубов’язці Сумської області. Форсував Дніпро, воював неподалік Києва і у Фастові. Гвардії майор 344-ї танкової бригади. Герой Радянського Союзу. Юрій Васильович Новиков (1923—1945). Уродженець станиці Чамлицької Краснодарського краю (Росія). Закінчив Київське танково-технічне училище. Учасник оборони і визволення Києва. Гвардії капітан, заступник командира стрілецько-артилерійського полку. Загинув при штурмі рейхстагу. Тіло до Києва привіз батько, генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу Василь Новиков, який теж дійшов до Берліна. Леонід Васильович Захаров (1911—1945). Гвардії інженер-полковник, заступник командира сьомого гвардійського танкового корпусу, який за визволення столиці України здобув звання “Київського”. Микола Григорович Чернишов (1904—1946). Народився у місті Фурманові Івановської області (Росія). Генерал-майор, член Військової ради. Нагороджений орденами. Загинув у авіакатастрофі. Михайло Олександрович Громагін (1902—1945). Народився в селі Ребровому Ярославської області (Росія). Гвардії генерал-майор танкових військ. Воював на Ленінградському фронті, в Білорусі, Україні, Румунії. Андрій Ничипорович Вітрук(1902—1946) із села Андрушки Житомирської області. Закінчив Бориспільську льотну школу. Пройшов шлях від рядового пілота до командира авіаційного з’єднання. Гвардії генерал-майор авіації. Визволяв Київ. Очолював авіаційну групу в складі Народної визвольної армії Югославії. Герой Радянського Союзу. Народний Герой Югославії. Анатолій Васильович Бабін. (1900—1946). Генерал-майор інженерних військ Київського військового округу. Під час війни служив у інженерних військах Північно-Кавказького, Закавказького та Брянського фронтів. Нагороджений орденами. Ще шість бійців до перепоховання покоїлися в інших куточках Києва. Де саме — відомо не про всіх. Михайло Петрович Кирпонос. (1892—1941). Народився в селі Вертіївці на Чернігівщині. Учасник Першої світової, громадянської та фінської воєн. Генерал-полковник, командувач Південно-Західного фронту. Організатор оборони Києва. Загинув в урочищі Шумейковому. У грудні 1943-го прах перенесено в Ботанічний сад імені Фоміна в Києві. Герой Радянського Союзу. Василь Іванович Тупіков (1901—1941). Уродженець села Нікітське Московської області (Росія). Закінчив військову академію імені Фрунзе. Військовий аташе у Берліні, звідки до СРСР повернувся через місяць після початку війни. Генерал-майор, начальник штабу Південно-Західного фронту. Загинув на Полтавщині. У грудні 1943-го перепохований у Києві на розі вулиць Чапаєва та Михайла Коцюбинського. Ничипір Микитович Шолуденко (1919—1943). Народився в селі Сваром’я на Київщині. Гвардії старшина, командир розвідвзводу 22-ї гвардійської танкової бригади. Загинув, визволяючи місто. Герой Радянського Союзу (посмертно). Як свідчить повідомлення про його загибель, спочатку був похований на площі Калініна (нині Європейська). Дмитро Іванович Турбін (1903—1944). Уродженець Сум. Закінчив Одеське військове артилерійське училище, Ленінградську військову академію. Учасник фінської війни. Генерал-лейтенант артилерії, заступник командувача армією. Визволяв Київ. Герой Радянського Союзу. Спочатку поховали в парку імені Артема, неподалік Лук’янівського кладовища. Микола Дмитрович Авдєєв (1919—1944). Народився в Семипалатинській області (Казахстан). Закінчив Харківське військове авіаційне училище. Гвардії капітан, штурман ескадрильї. Здійснив понад 200 бойових вильотів. Герой Радянського Союзу. Микола Петрович Ломакін (1918—1944). Народився в селищі Ржаксі Тамбовської області (Росія). Гвардії молодший лейтенант, механік авіаційного полку. Загинув під час польоту. P. S. Військові поховання часів Великої Вітчизняної війни є на 11 кладовищах та у 8 братських могилах Києва. Там покояться останки 11 219 бійців (із них 153 жінки). Серед загиблих 10 підпільників, 21 Герой Радянського Союзу, 356 невідомих. (за матеріалами статті Галини ГІРАК "В Парку слави навіки спочили" у газеті “Хрещатик” №174 (2577), середа, 24 листопада 2004 року, http://kreschatic.kiev.ua/)

Фото


Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва