Винниченко Володимир Кирилович

Народився 26 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту Херсонської губернії(нині с. Григорівка Новоукраїнського району Кіровоградської області) у селянській родині. Навчався в Єлисаветградській гімназії, а після складання екстерном іспитів вступив на юридичний факультет Київського університету. Тут він прилучається до участі в русі за визволення українського народу з-під національного гніту російського царату.


Зміст

Початок революційної діяльності (1902-1917)

З 1902 р., після публікації в «Киевской старине» оповідання «Краса і сила», стає відомим як письменник. Вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905 р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За її дорученням проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії, за що 1903 р. був заарештований, виключений з університету й ув’язнений до одиночної камери Лук’янівської в’язниці в Києві, звідки йому згодом вдалося втекти. Незабаром новий арешт, дисциплінарний батальйон. Але він знову втікає і нелегально відбуває в еміграцію. Ризикуючи життям, не раз переходить кордон, беручи участь у переправці революційної літератури в Росію. Після чергового арешту й ув’язнення із загрозою довічної каторги В. Винниченку за допомогою товаришів вдається вирватися з рук царської охранки. Не ризикуючи далі, він емігрував. Та на початку Першої світової війни В. Винниченко вернувся до Росії і жив до 1917 р. під чужим ім’ям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.


На чолі Уряду України (червень 1917 - січень 1918)

Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року, в часи формування перших українських державних інституцій В. Винниченка обирають заступником голови Центральної Ради. Від червня 1917 р. йому доручають очолити її виконавчий орган – Генеральний секретаріат. В. Винниченко – автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. З них досить чітко простежується еволюція його поглядів від «культурно-національної автономії» України в складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності.

В. Винниченко пройшов складний шлях політичного діяча з широкою амплітудою коливань своїх поглядів, за що його критикували як «зліва», так і «справа». Безперечно, він не був застрахований від помилок, однак його вагання були викликані пошуками вірних безкровних політичних рішень.

Особливо виразно це простежується під час його перебування на посту голови Генерального секретаріату - Уряду України, який діяв з 15 червня 1917 р. до 9 січня 1918 р. Крім В. Винниченка, який водночас був і генеральним секретарем внутрішніх справ, до складу уряду входили Б. Мартос – генеральний секретар земельних справ, С. Петлюра – генеральний секретар військових справ, В. Садовський – генеральний секретар юстиції, І. Стешенко – генеральний секретар освіти, всі – члени соціал-демократичної партії. С. Єфремов був генеральним секретарем міжнаціональних справ (соціал-федераліст), П. Христюк – генеральним писарем (соціал-революціонер), М. Стасюк – генеральним секретарем продовольчих справ (непартійний соціаліст, згодом – соціал-революціонер) і Х. Барановський – генеральним секретарем фінансів (позапартійний).

Отже, з дев’яти членів першого складу Генерального секретаріату п’ятеро були соціал-демократами, що накладало на партію та її лідера В. Винниченка значну відповідальність і водночас вимагало від них великого такту у стосунках з іншими партіями, більшістю членів ЦР, щоб заручитися їх підтримкою.

Велика мета – відродження української нації, розбудова української державності – надихали патріотів на значний ентузіазм, піднесення духу, усвідомлення власної ролі у розбудові держави.

Хоча основні положення І Універсалу і Декларації Генерального секретаріату, прийняті у червні 1917 року, передбачали встановлення в Україні лише автономно-федеративного устрою у складі Російської держави, вони викликали величезне занепокоєння у Петрограді. Для вирішення умов порозуміння вже через кілька днів до Києва прибула поважна делегація Тимчасового уряду у складі трьох міністрів: Керенського, Терещенка, Церетелі. За короткий час між ними, Грушевським, Винниченком та іншими членами Генерального секретаріату були проведені інтенсивні переговори. З українського боку у переговорах ключову роль відігравав В. Винниченко, поміркована лінія якого посилилась особистісними стосунками з соціалістом І. Церетелі. Голова Генерального секретаріату та його колеги у переговорному процесі міцно трималися автономістсько-федералістської орієнтації, згоджувалися на домагання Тимчасового уряду не ставати на шлях самочинних дій, чекати Установчих зборів, не конфліктувати з місцевою неукраїнською демократією і не робити кроків щодо українізації армії. В результаті довгих нарад і дебатів з міністрами В. Винниченко підготував текст нового Універсалу ЦР, у якому відбивалися зміст і характер угоди. Крім того, в ході переговорів спільними зусиллями було вироблено Декларацію Тимчасового уряду про регламентування крайового управління в Україні. Обидва ці документи голова Генерального секретаріату В. Винниченко оголосив на засіданні Центральної Ради 3 липня 1917 року.

Таким чином, завдяки величезним зусиллям В. Винниченка, шляхом переговорів і компромісів було знято напруженість конфлікту, що визрівав між Києвом і Петроградом. Угода з Тимчасовим урядом надавала, хоча й з певним обмеженням, легітимності функціонуванню в Україні органів управління.

Водночас досягнута угода накликала на В. Винниченка шалену критику, яка не вщухає й сьогодні. Його звинувачують в «угодовстві», нерішучості у відстоюванні національних інтересів тощо. Проте аналіз історіографічних та архівних джерел дає підстави сказати, що курс на відродження української державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом був єдино можливим. Конфронтація приводила до анархії, громадянської війни, ліквідації ЦР і придушення українського руху. Весною і влітку 1917 р. Тимчасовий уряд мав досить сил і можливостей для боротьби зі своїми політичними противниками: у Києві дислокувалися 80-тисячний російський гарнізон, юнкерські училища. Від репресивних дій їх стримувала лише поміркованість ЦР, Генерального секретаріату, особиста позиція В. Винниченка, який взяв на себе тягар відповідальності у стосунках з Тимчасовим урядом, був повноважним представником у всіх переговорних процесах з офіційним Петроградом.

Володимир Кирилович був одним з небагатьох, хто в тій надзвичайно складній ситуації мав власну позицію, своє бачення політичних перспектив, орієнтирів та засобів досягнення головної мети – здобуття державності українського народу. Можна сказати, що його позиція у стосунках з Тимчасовим урядом, чиї міністри і в думці не мали надання Україні статусу державності навіть у межах федерації з Росією, була продиктована тактичними міркуваннями, зрештою, політичним прагматизмом. Звичайно, це дорого йому коштувало.

Виснажлива боротьба з російськими демократами, які після повалення царизму люто вчепилися у відстоювання «єдиної і неділимої» влади, приводить В. Винниченка до висновку: там, де виникає українське питання, закінчується російська демократія.

У серпні 1917 року в Києві сталася урядова криза. Причиною стала позиція петроградського Тимчасового уряду, який замість розширення прав Генерального секратеріату видав «інструкцію». При обговоренні цього документу на сесії Центральної Ради, В.Винниченко змушений був подати у відставку під тиском конкуруючих партій. Однак його наступник так і не зміг сформувати новий уряд і через п’ять знів після призначення покинув посаду. Очолити Генеральний секретаріат знову запропонували В.Винниченку.

За чотири наступні місяці, ніби надолужуючи втрачений час, під керівництвом В. Винниченка відбулося 63 засідання Генерального секретаріату, на яких розглянуто понад 430 питань політичного, економічного, військового, дипломатичного характеру. Оприлюднюються звернення, заяви, ноти, меморандуми, роз’яснення з питань внутрішньої і зовнішньої політики, інтенсивно готуються законопроекти.

Активізація діяльності Генерального секретаріату, перебирання на себе управлінських функцій, жорстке реагування на спроби деяких міністерств, обминаючи Генеральний секретаріат, безпосередньо зноситися з місцевими органами влади в Україні створювали напруженість у стосунках між Петроградом і Києвом, викликали взаємну недовіру. Особливої гостроти набув конфлікт з ухвалою ЦР про скликання Українських установчих зборів з метою остаточного визначення державного устрою України. Особиста позиція В. Винниченка викладена ним у газеті «Народна воля» 12 жовтня 1917 р.: «Українські Установчі збори будуть рішати, що для нашого народу найкраще: федерація, конфедерація чи повна самостійність. І тепер ми не можемо присягатись, що не вийдемо ніколи з російської імперії, коли за 200 літ нашого перебування в цій імперії немає з нею тісного зв’язку».

В. Винниченко, дізнавшись про різко негативну реакцію з боку Тимчасового уряду на ухвалу про скликання Українських установчих зборів, вирішив пом’якшити враження Петрограда. На засіданні Генерального секретаріату 17 жовтня було заслухано і остаточно ухвалено текст заяви Секретаріату в справі Українських установчих зборів та доручено голові Генерального секретаріату оголосити її на засіданні Малої ради. У заяві, яку написав і оприлюднив В. Винниченко, йшлося про те, що Генеральний секретаріат, визнаючи разом зі всією демократією Російської держави право кожної нації на повне самовизначення, тим самим визнає і за українським народом право виявити свою волю на Українських установчих зборах. Разом з тим Генеральний секретаріат буде вести свою роботу в напрямі «єдності Російської Федеративної республіки».

Цей демарш В. Винниченка, який мав засвідчити лояльність Генерального секретаріату до уряду, не пом’якшив реакцію правлячих кіл Росії. За повідомленням кореспондента газети «Русское слово», Тимчасовий уряд вирішив припинити видачу Генеральному секретаріату коштів, віддати його членів під суд за сепаратизм та участь у скликанні Установчих зборів, а також викликати В. Винниченка для пояснення у цій справі. Готувався арешт делегації, однак по приїзді в Петроград українська делегація потрапила як раз у розпал Жовтневого перевороту.

Поповерненні з Петербургу, В. Винниченко виступив на загальних зборах ЦР, де інформував про те, що, зважаючи на політичні події в Росії, Генеральний секретаріат вирішив розширити свою компетенцію на справи військові, продовольчі, шляхи сполучення, торг і промисловість з призначенням відповідних Генеральних секретарів, тобто відновити дію Статуту Генерального секретаріату у повному обсязі.

Наступним кроком В. Винниченка було звернення Генерального секретаріату «До війська і громадян України». В ньому сказано, що всі війська і всі партії повинні визнати владу Генерального секретаріату УЦР і «всеціло підлягати його розпорядженням».

Конкретні і рішучі кроки В. Винниченка у справі організації роботи уряду, його особиста впевненість і активність сприяли подоланню розгубленості серед української політичної еліти та спрямували зусилля ЦР на продуктивну роботу. Впродовж короткого часу були прийняті ухвали про поширення влади Генерального секретаріату на всі губернії України, припинення військових дій у Києві, розформування офіцерських і добровольчих загонів, реорганізації і демократизації штабу КВО і т.п.

Паралельно з цим особливо продуктивною діяльністю глави уряду України стала підготовка нормативних і законодавчих актів. В. Винниченко особисто розробляв найважливіші законопроекти і програмові документи Генерального секретаріату. За його поданням ухвалювалися численні резолюції, різні рішення, які мали доленосне значення для розвитку української революції.

Наприкінці грудня 1917 р. і на початку січня 1918 р. становище в Україні загострювалося. З одного боку, Раднарком оголосив стан війни між Росією та Україною і направив свої збройні сили в Україну, з іншого – українські соціалісти-революціонери встановили зв’язки з лівими есерами Росії, які підтримували більшовиків, з метою перебрання в свої руки Генерального секретаріату. Маючи найбільшу фракцію в ЦР, для есерів це не складало великих труднощів. Але і раніше, і в цей період найбільшою перепоною для них лишався В. Винниченко. Авторитет і популярність цього діяча були надзвичайно високими серед політиків і широких верств населення.

Тому есери використовували найменшу можливість для дестабілізації роботи уряду і ЦР з метою усунення В. Винниченка від влади. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР 9 січня ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Її виконавчий орган – Генеральний секретаріат перейменовувався у Раду народних міністрів. 11 січня на засіданні Малої ради, де вперше оголошувався Універсал, присутні вітали М. Грушевського і В. Винниченка оплесками. А вже наступного дня українські есери почали вимагати, щоб представники українських соціал-демократів, «які ведуть керуючу роль в міністерстві, уступили місце представникам українських соціалістів-революціонерів». Під час цього виступу В. Винниченка не було на засіданні Малої ради. Тому від імені соціал-демократичної фракції виступив її керівник О. Гермайзе, який піддав політику есерів нищівній критиці, звинуватив їх у тому, що з переляку перед більшовиками вони перехоплюють їхні гасла і «тим самим думають врятувати своє становище. Стоячи перед фактом політичного переляку, перед фактом капітуляції і торгу іменами, – сказав на закінчення О. Гермайзе, – ми відкликаємо наших товаришів з Ради народних міністрів». 15 січня В. Винниченко вручив М. Грушевському подання про відставку свого кабінету міністрів. 18 січня Мала рада вимушена була його прийняти і доручила формування нового уряду есеру В. Голубовичу.


В опозиції до гетьманщини (1918-1919)

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем’єром змушений евакуюватися до Житомира. В. Винниченко разом з дружиною Розалією Яківною поїхав на південь, до Бердянська, під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п’єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але авторитет і вага постаті В. Винниченка були настільки незаперечні, що його, не дивлячись на відмову співпрацювати з П. Скоропадським, швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову переходить до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 р. В. Винниченко очолює опозиційний до гетьманського режиму П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягає на відновленні УНР, створенні її найвищого органу – Директорії, головою якої став на таємному засіданні українських політичних партій, що відбулося у Вінниці 13 листопада 1918 р. Після краху гетьманського режиму як голова Директорії В. Винниченко доручає члену УСДРП В. Чехівському очолити Раду народних міністрів УНР.

В цей же час В. Винниченко висунув ідеї проведення загальноукраїнського Трудового конгресу і передачу влади трудовим радам. На Конгресі В. Винниченка переобрали на посаду голови Директорії. Згодом між ним і С. Петлюрою, який теж входив до Директорії і очолював військові формування УНР, загострилися суперечності. В. Винниченко відстоював необхідність орієнтації на радянську Росію, а С. Петлюра вів переговори з представниками Антанти. Відсутність єдиної позиції серед Директорії змушувала В. Винниченка кілька разів просити ЦК УСДРП відкликати його з поста голови. В той час ні В. Винниченко, ні голова уряду В. Чехівський практично не контролювали ситуації, і 10 лютого 1919 вони пішли у відставку. В. Винниченко виїжджає за кордон.


В еміграції (1919-1920)

В еміграції політична кар’єра В. Винниченка не закінчилася. У Відні (Австрія) він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. – грудень 1919 р.) – твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.

Поставивши за мету висвітлити їх незалежно «від усяких особистих симпатій», автор роздумував над втраченими можливостями, аналізував причини поразки ЦР і Директорії, дав в цілому об’єктивні характеристики політичним партіям, окремим діячам того часу. Звертають увагу нестримні гнів і обурення щодо колеги і політичного суперника С. Петлюри, котрий, на думку В. Винниченка, випадково опинився у центрі подій.

За політичною орієнтацією В. Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, віддаючи перевагу соціальній політиці, недостатньо враховували національний фактор. І навпаки: однією з основних причин поразки ЦР і Директорії, як він вважав, стало «розщеплення» єдиної політики на дві – соціальну й національну – і надання переваги останній. В. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України, повніше враховувала особливості й традиції українського народу.

Наприкінці 1919 р. В. Винниченко пробує цю ідею втілити у життя. Він виходить з УСДРП і організовує у Відні Закордонну групу українських комуністів, створює її друкований орган – газету «Нова доба», в якому публікує свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповіщаючи про перехід на позиції комунізму.

Однак життя політичного емігранта його не влаштовує. Туга за Україною не полишає Володимира Кириловича ні на хвилину. На початку 1920 р. він починає інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину, не приховуючи цих намірів від українського зарубіжжя. Певна частина еміграції, особливо українська інтелігенція, не тільки підтримувала і поділяла погляди В. Винниченка, а й пов’язувала з ним надії на повернення. Нарешті В. Винниченкові за допомогою закордонних друзів, що співчували комуністичному рухові, вдається нелегально направити з Відня до Києва літак з листами до уряду УСРР. Цей же літак доставив на Україну і 20 примірників щойно віддрукованої книги «Відродження нації». Володимир Кирилович просив допомогти повернутися на батьківщину, висловити думку з приводу його книги, особливо II і III частин.


Короткочасне повернення в Україну (1920)

Радянське керівництво, особисто В. Ленін, з прихильністю поставилося до прохання В. Винниченка, оскільки його повернення і співпраця з радянською владою надавало їм можливості використовувати його ім’я у політичних цілях, передусім у залученні української інтелігенції до підтримки і зміцнення позиції більшовиків України, яка на той час була ще хиткою. Наприкінці травня 1920 р. В. Винниченко разом з дружиною прибувають до Москви, де він дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома закордонних справ, з кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, національною політикою РКП(б), то зрозумів, що його запрошують до співпраці з тактичних міркувань. Тому відмовився від участі в роботі уряду УСРР і в середині вересня 1920 р. виїхав з Харкова до Москви, а звідти знову за кордон.


І знову еміграція (1920-1940)

Вернувшись до Відня, В. Винниченко виступає з критикою національної і соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. Політичні кола деяких західних країн через одного з лідерів Профінтерну пропонують йому очолити рух за консолідацію усіх емігрантських елементів для боротьби з Радянською країною, обіцяючи при цьому щедру грошову допомогу. Однак В. Винниченко, попри матеріальну скруту, категорично відмовляється «від усіляких балачок про консолідацію». Він продовжує уважно стежити за подіями в СРСР, займається літературною творчістю, живописом.

У 1922 р. з огляду на греко-турецьку війну 1919–1922 рр. у середовищі української еміграції ширилися чутки про неминучість збройного зіткнення радянської Росії, яка займала протурецьку позицію, з Великою Британією. За таких обставин деяким українським політикам здавалося можливим позитивне розв’язання українського питання внаслідок поразки більшовиків. Для В. Винниченка згаданий перебіг подій міг стати останнім шансом повернутися до великої політики, очолити Директорію УНР і відсунути від справ старого опонента С. Петлюру, на якого сипалися звинувачення за поразку у визвольних змаганнях 1917–1920 рр. Проте сам В. Винниченко скептично ставився до здійснення планів української еміграції.

Його особливо вражала нездатність різних політичних течій українства за кордоном досягти єдності, піднятися над особистими амбіціями.


Війна та останні роки життя (1940-1951)

Під час німецької окупації Франції Володимира Кириловича було кинуто до концтабору за відмову співробітництва з нацистами. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Впродовж останніх 25 років свого життя В. Винниченко прожив у французькому містечку Мужен, біля Канн, у власному невеликому будинку, де займався літературною творчістю і живописом. Більше 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Величезна літературна спадщина Володимира Винниченка вражає не лише кількістю написаних творів, а й різноманітністю жанрів. Письменник створив, по суті, перший в українській літературі зразок художньої фантастики – утопічний роман «Сонячна машина», який набув справжньої популярності. Його п’єси ставилися не лише на сценах російських і українських театрів, а й за кордоном.

Помер В. Винниченко 6 березня 1951 р., похований у м. Мужен, Франція.


Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва