Василенко Микола Прокопович

(1 квітня 18671935) — український правознавець та історик. Один із засновників Всеукраїнської АН (ВУАН; листопад 1918), установчі збори якої відбулися на Ярославоваму Валу № 36 (на будинку із цієї нагоди встановлено меморіальну дошку), з 1920 — її дійсний член, у 19211922 — президент (на будинку Президії НАН України встановлено меморіальну дошку вченому). Працював приват-доцентом Київського університету. У 20 — 30-і роки жив на вулиці Тарасівській № 20 (будинок не зберігся). Помер у Києві, похований на Лук`янівському кладовищі 1992 на його честь названо вулицю.

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ПРОКОПОВИЧ (1867 — 1935) — український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік Української УАН (з 1918), дійсний член НТШ (з 1911). Чоловік М. Полонської-Василенко. Н. в с. Єсмані Глухівського повіту (тепер с. Червоне Сумської обл.). Навчався на історико-філологічному факультеті Юр'ївського (Тартуського) ун-ту, після закінчення якого працював педагогом, журналістом у Києві. Беручи активну участь в українському національному русі, був членом київської Громади, згодом Товариства Українських Поступовців, співробітником журналу “Кіевская Старина”. В 1905 редагував газету національно-демократичного напряму “Кіевские Отклики”, За що був заарештований і засуджений до однорічного ув'язнення. Після звільнення склав екстерном екзамени в Новоросійському (Одеському) ун-ті за курс юридичного ф-ту. Став одним з найактивніших співробітників заснованого в 1907 Українського Наукового Товариства у Києві, редактором його “Записок”. В 1909 обраний приват-доцентом Київського ун-ту св. Володимира. В 1917 призначений куратором Київської шкільної округи, з січня 1918 — член колегії Генерального Суду. Належав до партії кадетів (див. Конституційно-Демократична Партія). В травні 1918 затверджений гетьманом П. Скоропадським міністром освіти і тимчасово виконуючим обов'язки міністра закордонних справ Української Держави. В липні 1918 затверджений президентом Державного Сенату Української Держави. Перебуваючи на посту міністра освіти, В. проводив політику українізації освітніх закладів, став одним з ініціаторів створення Київського Державного Українського Університету і Кам'янець-Подільського Державного Українського Університету, викриття Української Академії Наук. В 1921 обраний президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), але на вимогу більшовицького уряду усунений з посади. В 20-х рр. очолював Комісію по вивченню українського права, редагував її видання. В 1924 засуджений до 10-річного ув'язнення. Згодом амнестований. Автор праць: “До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного устрою” (1894), “Нариси з історії Західної Русі і України” (1916), “Політичні погляди М. Драгоманова” (1912), “Павло Полуботок” (1925), “Територія України в 17 ст.” (1927), “Збірка матеріалів до історії Лівобереженої України в 17 ст.” (1927), “Правове положення Чернігівщини за польської доби” (1928) та ін.

Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва