Бош Євгенія Богданівна
(1879 — 1925) — професіональна революціонерка, державний діяч Радянської України. Брала участь у роботі київської організації РСДРП до 1912. У 1908 мешкала на вулиці Стрілецькій. Після арешту і повернення з еміграції в 1917 до Києва — на вулиці Тургенєвській № 58. Працювала на партійній роботі. У 1918 проживала на вулиці Ярославів Вал № 5. У 1966 — 2000 роках вулиця Катерини Білокур мала назву на її честь. У 20-х - початку 40-х роках у Києві існував міст через Дніпро, названий її ім`ям.
В.Солдатенко “Центральна постать тодішнього політичного життя”
До 125-річчя з дня народження Євгенії Бош
2 грудня 1917 р. о 10 год. 41 хв. на київський телеграф було подано для відправлення депешу такого змісту: “ Термінова. Петроград. Смольний. Більшовикам. Делегати партійний з’їзд з’їжджаються. Відкриваємо третього. Радянський п’ятого. Бош”(1).
Наведений текст сучасному читачеві, природно, нічого не говорить. Розшифруємо, так би мовити, його.
3 грудня 1917 р. відкрився згадуваний у телеграмі “партійний з’їзд”, що увійшов в історію як Крайовий (Обласний) з’їзд РСДРП(б) у Києві 3 – 5 грудня 1917 р. З’їзд проголосив утворення всеукраїнської більшовицької організації під назвою “РСДРП(б) – Соціал-демократія України” та обрав її керівний центр – Головний Комітет Соціал-демократії України (ГК СДУ).
5 грудня 1917 р. у Києві ж відкрився “радянський з’їзд”, тобто I Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів. Українська Центральна Рада, вдавшись до брутальних, силових засобів тиску, зірвала його. І тоді законно обрані делегати переїхали до Харкова, де, об’єднавшись з делегатами III обласного з’їзду Рад Донецько-Криворізького басейну, прийняли історичне рішення про заснування Української Радянської держави.
Бош Євгенія Богданівна, яка підписала телеграму до Смольного, де в той час працювали В.І.Ленін і ЦК РСДРП(б), була головою обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю. Саме цей комітет 8 листопада 1917 р. оголосив у пресі про свій намір “скликати з’ їзд більшовицьких організацій і фракцій Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів з усієї України та військових організацій Південно-Західного і Румунського фронтів” (2), а далі взяв на себе і всі організаційні турботи по підготовці з’їзду, що відбувся 3 – 5 грудня 1917 р. у Києві.
Таким чином, Є.Б.Бош мала пряме відношення до постановки і здійснення двох завдань історичного значення – утворення всеукраїнської організації більшовиків та Української Радянської держави. Більше того, вона, як буде показано нижче, відігравала провідну, ключову роль у реалізації обох цих завдань на початковому етапі – з листопада 1917 р. до березня 1918 р. Цілком справедливою, з нашого погляду, є характеристика Євгенії Богданівни “групою старих товаришів” як “центральної постаті тодішнього політичного життя, що створила своєю діяльністю благоговійну до себе пам’ять товаришів і зосередила на собі всю лють, наклепи і шалену лайку ворогів… Це ім’я яскраво виділяється на фоні історії… і заслуговує, щоб його твердо запам’ятали всі молоді кадри нашої партії…”(3).
Євгенія Богданівна (Готлібівна) Бош народилася 11(23) серпня 1879 р. у м.Очаків Херсонської губернії в сім’ї німця-колоніста Готліба Майша, що, придбавши значні земельні угіддя на Херсонщині, став поміщиком, і молдавської дворянки Марії Круссер. Три роки відвідувала Вознесенську жіночу гімназію. Там же у Вознесенську в 16 років одружилася з власником невеликої каретної майстерні німцем Петром Бошем. В кінці 90-х рр. познайомилася з соціал-демократами, долучилася до революційної роботи. В 1901 р. вступила до Російської соціал-демократичної робітничої партії. Після II з’їзду РСДРП визначилась як більшовик.
Виховуючи двох дочок, Є.Бош одночасно посилено займалась марксистською самоосвітою. На початку 1907 р. розлучилася з чоловіком і поселилася на київській квартирі матері. Встановила контакт з місцевими більшовиками, разом з молодшою сестрою Оленою Розмирович вела підпільну революційну діяльність. В лютому 1911 р. Є.Бош стала секретарем Київського комітету РСДРП, зав’язала листування з В.І.Леніним і Н.К.Крупською, сприяла підготовці принципово важливої для долі партії VI (Празької) конференції РСДРП. Вождь більшовиків вважав Київську організацію “однією з найсильніших тогочасних організацій”.
Серед київських більшовиків Є.Б.Бош користувалася авторитетом і повагою. “Коли Євгенія Богданівна, – згадував один з них, – з’являлася на наші зібрання, мимоволі якось розмови набували ділового характеру і робітники, особливо молодь, серйозно бралися за справу… Тов. Бош не була любителькою довгих розмов, суперечок і дискусій. Але кожне її слово було пройняте щирим переконанням і глибокою революційністю і тому важко було заперечувати їй у дебатах. Поміж себе ми завжди говорили, що Євгенія Богданівна Бош “типова більшовичка”… І справді, у ній було сконцентроване все найкраще, що було в більшовицькій партії, – прямолінійність, безмежна відданість революції, несхитна віра в кінцеву перемогу пролетаріату і та принципова “твердокам’яність”, яка не дозволяє йти ні на які ідейні поступки… Євгенія Богданівна мала слабке здоров’я, але, незважаючи на це, йшла на риск, небезпеки підпільної діяльності, труднощі тюремного ув’язнення…”(4).
У квітні 1912 р. Є.Б.Бош заарештували (кілька трусів до цього не давали жандармам достатніх доказів її причетності до революційної діяльності). За рік попереднього слідства в Єкатеринбурзькій в’язниці (жандарми помилково розшифрували слово “Екатер” в листі Н.К.Крупської до Є.Б.Бош як “Екатеринбург”, а не “Екатеринослав”) здоров’я революціонерки, що до цього хворіла на серце і легені, значно погіршилося. Тяжко хвору на сухоти Бош, повернуту до Києва етапом, Київська судова палата засудила до позбавлення громадянських прав і довічного заслання до Сибіру.
Однак у віддаленій Качузькій волості Верхоленського повіту Іркутської губернії, куди прибула Є.Б.Бош на виконання вироку, вона затрималась недовго. Разом з іншим керівником київських більшовиків, що проходив по тій самій справі, – Г.Л.Пятаковим, Євгенія Богданівна здійснила втечу через Владивосток до Японії, потім переїхала до США і нарешті – до Швейцарії. На Бернській конференції закордонних секцій РСДРП Бош і Пятаков стали в опозицію до В.І.Леніна (головним чином, з національного питання та в оцінці ступеня економічного розвитку капіталізму). Незабаром Бош і Пятаков переїхали до Стокгольма, а потім до Христианії (Осло).
Повернувшись у перші ж дні після повалення самодержавства до Росії, Є.Бош і Г.Пятаков доклали значних зусиль, щоб організувати опозицію ленінському курсу на соціалістичну революцію. Спочатку – в Петрограді, а потім – у Києві. Однак після VII (Квітневої) конференції РСДРП(б), в роботі якої Євгенія Богданівна брала участь як делегат, вона перейшла на ленінські позиції, надалі принципово їх відстоювала. У квітні 1917 р. була обрана секретарем окружного, а в липні – головою обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю (Київська, Полтавська, Чернігівська, Волинська, Подільська губернії). Як делегат брала участь у роботі VІ з’їзду більшовицької партії.
На той час крайніх меж досяг конфлікт з Георгієм Леонідовичем Пятаковим, головою Київського комітету РСДРП(б). Ідейні спори привели навіть до розриву подружніх зв’язків (до цього вони перебували в цивільному шлюбі). У жовтневі дні 1917 р. Є.Б.Бош знаходилась у Вінниці, була одним з керівників збройного повстання проти військ Тимчасового уряду.
Суспільно-політичну обстановку в Україні, і насамперед в її історичному, національному й політичному центрі – Києві, яка склалася після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петрограді, Є.Б.Бош влучно назвала ситуацією “трикутного бою”. На відміну від обстановки у Великоросії, де боротьбу за владу вели дві сили – більшовики і прибічники Тимчасового уряду, “червоні” й “білі”, в Україні на владу претендувала ще й третя сила – Центральна Рада, виразниця інтересів національної верхівки, “жовто-блакитні”. На боці Ради та її партій була безперечна перевага в організованості у всеукраїнському масштабі. Скориставшись нею, Рада 7 листопада 1917 р. проголосила утворення Української Народної Республіки – держави парламентського типу у складі всеросійської федерації.
Реакцією більшовиків на цей крок Центральної Ради стало рішення очолюваного Бош Південно-Західного обласного комітету РСДРП(б) про скликання Крайового (всеукраїнського) партійного з’їзду з метою об’єднання більшовицьких організацій України і вироблення єдиних позицій з корінних питань її суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку.
Група товаришів, які в той період безпосередньо контактували з Євгенією Богданівною у процесі спільної роботи, так визначають її особисту роль у розв’язанні непростих проблем, що постали перед більшовиками Південно-Західного краю і всієї України: “Неухильно дотримуючись керівних директив Леніна, який завжди глибоко, вдумливо ставився до національного питання, тов. Бош обрала єдино правильну лінію, яку тільки й могла зайняти партія революційного пролетаріату, і виступила з усією своєю активністю на захист її всередині нашої організації. Ця лінія полягала в тому, щоб, оцінивши всю важливість національної проблеми, вирвати цей колосальної сили і ваги лозунг, лозунг національного визволення і національного самовизначення, з рук дрібної буржуазії, зробити його своїм, пролетарським лозунгом, на ділі продемонструвати селянству, що тільки під гегемонією пролетаріату, тільки при існуванні створюваної ним форми суспільного і державного ладу можливе повне розв’язання цього питання, – без того, щоб саме національне визволення і самовизначення не перетворювалося на свою протилежність, на зброю гноблення широких мас, що неминуче відбувається під владою буржуазії” (5).
На Крайовому (Обласному) з’їзді РСДРП(б) Є.Б.Бош виступила з доповіддю “Організація центральної влади на Україні”. У протоколі з’їзду є лише дуже короткий і досить суперечливий виклад доповіді (деякі історики пояснюють це непрофесіоналізмом протоколістів). Та все ж, гадаємо, основну позицію доповідача передано правильно: “…Ми говоримо, що будемо боротися з владою буржуазії на Україні і створювати свій власний орган влади. Національне визволення українського народу може відбутися тоді, коли влада буде в руках Рад не лише в Пітері, а й на Україні. У противному разі тут залишиться політичне гноблення національних меншин, притаманне буржуазії. Федерація – це краща форма, але повного відокремлення не повинно бути, оскільки Україна за капіталістичного ладу, як окрема держава, не зможе існувати” (6).
У заключному слові Бош наголосила: “В Україні відбувається не національна боротьба, а класова, є тільки національне покривало, яким буржуазія прикриває класовий рух. Дрібна буржуазія тут куркульська, тому і національний рух тут має часто дрібнобуржуазний характер. Треба викривати політику Ц.Р., яка є знаряддям буржуазії. Влада повинна бути у Рад”(7).
З’їзд записав в одній з резолюцій, що більшовицька організація України “прагнутиме на Україні, як і на всій Росії, створити справді революційну владу Рад Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів”(8).
Є.Б.Бош була обрана на з’їзді одним з дев’яти членів Головного Комітету Соціал-демократії України, а дещо пізніше, за деякими спогадами, – головою комітету.
В історико-партійній літературі утвердилася думка, ніби Головний Комітет виявився мертвонародженим, не став фактично всеукраїнським партійним центром. Гадаємо, це справедливо тільки частково. Дійсно, у з’їзді і, отже, у виборах ГК СДУ не брали участі представники найбільшої обласної партійної організації – Донецько-Криворізького басейну (приблизно дві третини загальної чисельності більшовиків України), за винятком одного делегата від Катеринослава. Через те Головний Комітет не визнавався у Донкривбасі як єдиний керівний всеукраїнський орган.
Член ГК СДУ В.П.Затонський згадував: “Головний Комітет, не відчуваючи підтримки місцевих організацій (насамперед Донецько-Криворізького та Харківського комітетів РСДРП(б). – В.С.), відчуваючи своє безсилля, так і не зібрався ні разу (йдеться про перших три місяці після проголошення України республікою Рад. – В.С.) Найважливіші політичні питання вирішувалися просто більшовицькою фракцією Народного Секретаріату” (9). Правильно! Але з кого персонально складалася фракція? Із 11 її членів шестеро входили до складу ГК СДУ, а лідер більшовиків Донкривбасу Артем (Ф.А.Сергєєв), обраний народним секретарем, фактично самоусунувся від роботи в уряді, захопившись ідеєю створення Донецько-Криворізької Радянської республіки. З огляду на це виваженішою видається оцінка Є.Б.Бош: “Рішення Народного Секретаріату приймалися як рішення партійні… Відсутність незгод у Народному Секретаріаті і ЦВК, спільність радянської і партійної роботи, осо бливо в той період збройної боротьби за владу Рад, також чималою мірою сприяли злиттю роботи Крайового парткомітету (тобто ГК СДУ. – В.С.) з роботою Народного Секретаріату... Відділ управління ЦВК був, по суті, і організаційно-інструкторським відділом Крайового парткомітету” (10).
Таким чином, Головний Комітет Соціал-демократії України аж ніяк не можна вважати “мертвонародженим”, просто він вимушено вдавався до нетрадиційних, зумовлених тяжкою обстановкою форм діяльності. Його історична заслуга полягає в забезпеченні проведення I Всеукраїнського з’їзду Рад, а далі – налагодженні успішної, наскільки це було можливо в тих важких умовах, діяльності найвищих органів державної влади молодої Радянської України.
Якщо ж говорити про окремих членів Головного Комітету, то найвагомішим був, поза всяким сумнівом, внесок Євгенії Богданівни Бош.
Саме їй було доручено відкрити 5 грудня 1917 р. перше засідання I Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві. Є.Б.Бош добре усвідомлювала, що вже навіть її поява на авансцені з’їзду пов’язана з чималим риском. Адже зал заповнили в основному прибічники Центральної Ради, не обрані на з’їзд, а просто направлені туди Радою. Кілька десятків законно обраних делегатів буквально потонули в цьому куркульсько-гайдамацькому морі. Покласти край сваволі більшовики Києва не могли, оскільки незадовго до з’їзду революційні військові частини були роззброєні викликаними Центральною Радою з фронту “українізованими” військами. Передбачаючи такий розвиток подій, Є.Б.Бош заздалегідь пропонувала Київському комітетові РСДРП(б), в свою чергу, викликати з фронту збільшовизовані військові частини, проте комітет відхилив цю пропозицію, остерігаючись кровопролиття.
Ось як відбувалося відкриття з’їзду, за спогадами самої Євгенії Богданівни: “…З перших же слів доповідача (тобто Є.Б.Бош. – В.С.) перервали криками: “Геть!”, “Просимо представників Центральної Ради відкрити засідання з’їзду!” Біля трибуни з’явилася група гайдамаків. Погрозливо розмахуючи кулаками, вони кричали: “Давайте нам цю сволоту, ми їм покажемо, як кров’ю заливати Україну!” Водночас за столом президії почали займати місця керівники Ц.Р., з ледь стримуваною, торжествуючою посмішкою.
Але товариш не розгубився і кинув представникам Ц.Р.: “Побачимо, як ви вчинятимете самосуд над беззбройними представниками робітників і селян”, і зробив крок вперед до скаженіючих гайдамаків.
Умить запанувала мертва тиша… Це був вирішальний момент. Крикуни замовкли і далі майже не переривали”(11).
Відповідно до рішення екстреного спільного засідання Головного і Київського партійних комітетів Бош закликала делегатів – більшовиків і представників лівих течій ряду інших партій залишити з’їзд Рад у Києві і переїхати до Харкова. Там 12 (25) грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну республікою Рад, заявив про її федеративний зв’язок з Радянською Росією, оголосив владу Центральної Ради в УНР недійсною, а її закони і розпорядження – нечинними, поширив на Україну дію декретів петроградського Раднаркому.
Євгенія Богданівна була обрана членом Центрального Виконавчого Комітету Рад України – найвищого органу державної влади в республіці. Останній приступив 13 грудня 1917р. до формування виконавчої гілки влади – Народного Секретаріату (уряду). Це виявилося непростою справою. Як згадувала Є.Б.Бош, члени ЦВК запропонували: “аби полегшити роботу Радянського уряду і не дати Центральній Раді зайвого приводу вести цькування проти Рад, як чисто великоруських організацій… головою Ради Народних Секретарів обов’язково обрати “щирого українця”, а крім того, при висуненні кандидатур до складу уряду “насамперед керуватися працездатністю і політичною витриманістю намічуваних кандидатів”. Кінець-кінцем “Голову Ради Народних Секретарів вирішили не обирати, Народний Секретар Внутрішніх справ повинен був об’єднувати роботу Народного Секретаріату”(12).
Ось так призначена 17 грудня 1917 р. народним секретарем внутрішніх справ Є.Б.Бош, дочка німця і молдаванки, фактично стала і виконуючою обов’язки глави першого уряду Радянської України. Того ж дня ЦВК постановив “організувати при Президії ЦВК відділ управління, який повинен працювати під керівництвом народного секретаря внутрішніх справ”(13).
На плечі цієї фізично слабкої, але сильної духом жінки лягло величезне навантаження. “Засідання Народного Секретаріату, – писала Євгенія Богданівна, – були щодня з 12-ї до 4 – 5-ї години ночі, оскільки з 6 – 7-ї години вечора більшість членів Народного Секретаріату була зайнята на робітничих зборах і мітингах”(14). За свідченнями Є.Б.Бош, у Харкові більшість пролетаріату і гарнізону активно підтримували ЦВК і Народний Секретаріат, сюди ішли із своїми нуждами робітники міста, делегації з сіл найближчих і дальніх губерній. 20 січня 1918 р. у Харкові відкрилась Всеукраїнська селянська конференція, на якій Є.Б.Бош, обрана почесним головою конференції, виступила з доповіддю “Про державну владу на Україні і Установчі Збори”. Делегати висловили повну довіру ЦВК і Народному Секретаріатові як центральним органам державної влади.
Очолюваний Бош уряд вжив рішучих заходів до встановлення Радянської влади на територіях, що до того перебували в руках Центральної Ради, здійснив перші соціалістичні перетворення в економіці, культурі, соціальній сфері. На жаль, “за весь час перебування Радянського уряду України в Харкові обласні і харківські партпрацівники не лише не сприяли в роботі ЦВК і Народного Секретаріату, а й значно ускладнювали її і в усьому підкреслювали, що за діяльність цих установ вони відповідальності не несуть”(15).
Засуджуючи таку хибну позицію верхівки Донецько-Криворізької обласної та Харківської загальноміської партійних організацій, Є.Б.Бош ясно бачила, що вона веде до виділення області зі складу України, і намагалася перешкодити здійсненню замірів сепаратистів. Але безуспішно. Одразу після визволення Києва ЦВК і Народний Секретаріат, зважаючи на недоброзичливе ставлення до себе донкривбасівців, змушені були поспіхом переїхати на береги Дніпра.
У Києві уряд і особисто Є.Б.Бош зустрілися з величезними труднощами. Про те, в чому вони полягають і як їх подолати, уже в день прибуття, 30 січня 1918 р., заінтересовано говорили учасники засідання виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів. Євгенія Богданівна виступила на засіданні з доповіддю про становище в Україні і роботу Радянського уряду, вислухала численні скарги – на нестачу продуктів харчування та грошових знаків, на невиправдану жорстокість і самодурство командуючого радянськими військами лівого есера Муравйова та ін. Тієї ж ночі відбулося екстрене засідання Народного Секретаріату, присвячене розгляду порушених питань.
Вжиті урядом заходи до нормалізації становища в столиці не дали, однак, швидких результатів. А незабаром почався наступ запрошених Центральною Радою майже півмільйонних німецько-австрійських військ. ЦВК Рад і Народний Секретаріат вимушено евакуювалися до Полтави.
По прибутті до Полтави у Євгенії Богданівни, як то кажуть, не витримали нерви. Заразившись ще раніше бухарінським “лівим комунізмом”, вона і ще три члени уряду зажадали розпустити Народний Секретаріат, замінивши його Радою Оборони, тобто зосередитися тільки на питаннях ведення війни. А коли їх вимогу більшістю членів уряду було відхилено, подали у відставку і виїхали на фронт. ЦВК Рад України прийняв відставку чотирьох членів уряду і на їх посади призначив нових народних секретарів, а також затвердив, нарешті, Голову Народного Секретаріату. Ним став М.О.Скрипник.
Слід віддати належне рішучості і безкорисливості Євгенії Богданівни. У даному випадку, як і завжди, вона не шукала легкого життя: цілком добровільно згодилася на неминучі тяготи, пов’язані з перебуванням на фронті, добровільно підставила себе під кулі окупантів і тільки чудом уникла полону. Проте, як для керівного державного і партійного діяча, її вчинок виявився дещо легковажним, серйозно ускладнив роботу уряду.
На початку квітня тяжко хвору Є.Б.Бош її дочка привезла з фронту до Таганрога. В автобіографічних “Листах до дочок” Євгенія Богданівна згадувала, що вже в Таганрозі усвідомила доцільність укладення Радянською Росією Брестського миру і хибність позиції “лівих комуністів”. Зрозуміла, що даремно “не поїхала на з’їзд у Катеринослав (II Всеукраїнський з’їзд Рад 17 – 19 березня 1918 р. – В.С.), незважаючи на посилені виклики” і “навіть не відповіла на привітання з’їзду”, що “проявилась не як політик, а як озлоблена до втрати свідомості людина”. “Умови склалися так, що після партз’їзду (Крайового (Обласного) з’їзду РСДРП(б) 3 – 5 грудня 1917 р. – В.С.) я керувала і відповідала за всі рішення, а в скрутну хвилину виявилася банкротом” (16) – самокритично визнала Є.Б.Бош.
І справді, після відставки з уряду вона ніколи більше не входила до складу керівних державних і партійних органів України.
19 – 20 квітня 1918 р. у Таганрозі відбулася партійна нарада членів більшовицької фракції ЦВК Рад та “працівників з окупованих і не окупованих областей України”. Тяжко хвора Є.Б.Бош не змогла взяти у ній участі. Тим часом Таганрозька нарада стала, по суті, продовженням справи, розпочатої Бош та її соратниками В.П.Затонським, І.Ю.Куликом, Г.Ф.Лапчинським, В.М.Шахраєм та ін. у листопаді 1917 р. Знову, уже вдруге в історії, було вирішено скликати конференцію (з’їзд) більшовиків України з метою утворення єдиної партійної організації.
Цього разу справа увінчалася повним успіхом: 5 – 12 липня 1918 р. відбувся I з’їзд КП(б)У, який утворив Комуністичну партію України. Євгенія Богданівна брала участь у роботі з’їзду як делегат з дорадчим голосом, виступила в дебатах на доповідь М.О.Скрипника і співдоповідь Е.Й.Квірінга у питанні про утворення партії. Є.Б.Бош зазначає в “Листах до дочок”, що фракція “лівих” на I з’їзді КП(б)У (Г.Л.Пятаков, А.С.Бубнов, В.П.Затонський та ін.) пропонувала їй місце в складі ЦК за списком фракції, але вона відмовилася, бо на той момент цілком зжила “лівокомуністичні” погляди.
Деякий час Є.Б.Бош перебувала на відповідальній партійній, військово-політичній, радянській роботі в РРФСР. У липні 1919 р. через загострення хвороби серця та легенів повернулася до Києва на лікування. Але тут їй не довелося ні лікуватися, ні залишатися взагалі. У зв’язку з наступом денікінців Євгенію Богданівну було призначено особоуповноваженим уряду УСРР з організації політроботи, головним чином серед селян, у прифронтовій смузі. Документально зафіксовано, що 30 серпня 1919 р., коли противник зайняв уже половину Києва, Є.Б.Бош взяла участь у засіданні Політбюро ЦК КП(б)У і Ради Оборони УСРР і, згідно з його рішенням, була включена до числа керівних працівників республіки, які організовано, у складі автоколони під командою К.Є.Ворошилова мали виїхати на Чернігів. Є.Б.Бош, перебуваючи на Чернігівщині, багато сил віддавала, як член губернського комітету оборони, організації відсічі денікінцям.
Потім – робота в Москві, яка не раз переривалася тривалими поїздками для лікування до Грузії, Німеччини, Італії. Увесь цей час Євгенія Богданівна наполегливо працювала над книгою спогадів “Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 года до немецкой оккупации”. Той рік був воістину зоряною годиною для Є.Б.Бош і водночас – роком історичного вибору України. Тому таким природним було її звернення до пережитого.
Самої книги “Год борьбы” автор не дочекалася (вона вийшла у світ у 1925 р., перевидана у 1990 р.). Коли муки від хвороби стали нестерпними, Євгенія Богданівна 5 січня 1925 р. покінчила життя самогубством.
