Антонович Дмитро Володимирович

Зміст

Дитинство і юність

Народився 2 листопада 1877 р. у Києві в родині професора Київського університету Св. Володимира В.Б.Антоновича.

Діставши початкову домашню освіту, Дмитро був відданий до 4-ї гімназії — однієї з кращих у Києві. Тут він прилучається до громадської роботи, вступивши у 1893 р. в український гурток, організований І.Руденком. Тоді ж почалася і його артистична діяльність: протягом 1894 — 1896 рр. Антонович керував аматорським театром у с.Сидорівка Канівського повіту.

Вступивши у 1895 р. до Київського університету, Антонович продовжує громадську роботу у видавничому гуртку (пізніше — видавництво «Вік»). Через своїх старших друзів Дмитро зав’язав стосунки з Б.Грінченком і листувався з ним

Ще у гімназії визначилося основне коло інтересів Антоновича — історія мистецтва і театр. Першою його друкованою працею була стаття про ювілей M.Кропивницького у «Киевской Старине» (1896). Одночасно, у 1896 — 1897 рр., Антонович керував власною українською трупою у Чернігові та Харкові.


Студентські роки, громада і РУП

У 1897 р. Антонович переїжджає до Харкова, де продовжує навчання у місцевому університеті. Разом зі своїми товаришами І.Кухтою та Є.Тищенком він засновує тут Українську студентську громаду та видавництво «Гурт». З його ж ініціативи у 1898 та 1899 рр. були скликані українські студентські з’їзди, на яких Антонович представляв харківську громаду і взагалі був одним із визнаних лідерів. У 1899 р., коли у Харкові активізувався студентський рух, Антонович стояв біля його проводу.

29 січня 1900 р. у Харкові з ініціативи Антоновича та його товаришів (Б.Камінського, М.Русова, Л.Мацієвича, О.Коваленка, Б.Мартоса, Д.Познанського, Ю.Колларда) була заснована нова політична партія — РУП (Революційна українська партія). Антонович очолив у ній видавництво агітаційних брошур.

Влітку 1900 р. на загальноросійському з’їзді студентської молоді в Одесі Антонович знову ж репрезентував харківське студентство. Разом з усіма учасниками з’їзду він був заарештований і деякий час провів у в’язниці. Однак це не збентежило його: наступного року Антонович засновує осередок РУП у Києві. Його перу належить відозва Київської української студентської громади, спрямована проти «культурників» («Панове товариші», 24 вересня 1902 р.). Того ж року з його ініціативи почав виходити орган РУП «Гасло», який після арешту членів редакції протягом півтора року (№ 3 — 12) редагував він сам і був основним автором матеріалів у журналі. Одночасно Антонович написав і видрукував у виданнях РУП кілька політичних брошур: «Дядько Дмитро» (1900 р.), «Власна земля», «Козаччина», «Страйк чи бойкот» (1902 р.), «Доля працюючого люду», «Народня справа» (1903 р.). Згодом був заснований журнал «Селянин», який у 1903 (№ 1 — 8) та 1905 (№ 1 — 4) роках разом із газетою «Праця» (1905. № 11 — 12) також редагував Антонович. Обидва журнали через неможливість виходу у Києві та Харкові були перенесені до Чернівців. На їхню діяльність Антонович пожертвував значні суми власних грошей, одержаних у спадок від матері.

Наприкінці 1902 р. у Києві відбувся перший з’їзд РУП. Тут був обраний Центральний комітет партії, в який увійшов і Антонович. У РУП відразу почалася фракційна боротьба між соціалістичною і націоналістичною групами що значно ослабляло її діяльність. До того ж охранка вже давно мала на примітці цю партію та її фундаторів. Восени 1903 р. були заарештовані усі члени ЦК. Вважалося, що тоді ж у Харкові був заарештований і Антонович (це відзначив він сам у автобіографії). Однак це заперечує його ж лист до батька, написаний 12 грудня 1903 р. з Берліна.

Ймовірно, що, перебуваючи за кордоном, Д.Антонович прибув до Львова на другий з’їзд РУП як представник харківської громади. Тут відбувся розкол партії: від неї відокремилася група М.Меленевського, створивши Українську спілку РСДРП. Антонович також створив свою фракцію «обласників», але лідерство в РУП перебрав М.Порш, який проводив іншу організаційну та ідейну лінію. Між двома лідерами відбувся розрив, хоча Антонович все ж певний час залишався в партії. Він сам пояснював її розкол ідейними причинами: українські соціал-демократи викинули з програми вимогу повної державної самостійності та обстоювали національну автономію у складі Росії. Прихильники Антоновича підтримували його тезу про неіснуюче національне питання та про головну мету — державну самостійність.

Антонович повернувся на Україну в 1905 р. Спочатку він працював у полтавській організації РУП, затим — у київській та харківській організаціях. Того ж року він зібрав у Києві партійну конференцію, де мав намір обгрунтувати свою «обласницьку» концепцію партії та усунути від керівництва М. Порша. Однак здійснити це не вдалося. Антонович самоусунувся від партійної діяльності і у грудні 1905 р. взагалі зрікся членства у РУП. Утім, на цьому він не залишив політичної діяльності і заснував у Харкові за участю П.Андрієвського і К.Серебрякової (майбутньої дружини) журнал «Воля». Однак цензура заборонила вже перший номер журналу і він не вийшов у світ.


Закордонні студії

Ця чергова політична невдача призвела до того, що на початку 1906 р. Антонович виїхав за кордон — для навчання та наукових студій з історії західноєвропейського мистецтва. Близько семи років він знайомився з центрами європейської культури у Німеччині, Франції, Італії.

Незабаром помер батько - В.Б.Антонович. У 1910 р. Д.Антонович оселяється у Флоренції та все ж незабаром вирішує їхати на батьківщину. Перед цим Антонович певний час перебував у Львові, вивчав мистецтво Галичини, збирав різноманітні матеріали про батька. Зберігся рекомендаційний лист М.Грушевського «синові В. Б. Антоновича» до наукової бібліотеки НТШ із проханням допомогти тому зробити копії «з писаних покійним біографій». Грушевський же запропонував Антоновичу прочитати реферат у НТШ. Останній визначив для цього дві теми з історії північноіталійської культури Треченто. Грушевський також запросив Антоновича написати статтю про українську виставку у Львові для «Літературно-наукового вісника».

На підставі студій Д. Антоновича в Італії з’являється також його окрема праця в Києві — «Первые мастера из Кампиона в Модене» (1910 р.). Вона була надрукована за постановою історико-філологічного факультету Київського університету.


Повернення на Батьківщину

До Києва Антонович остаточно повернувся лише наприкінці 1911 р. Тут він відразу включився в українське культурне життя і почав активно співпрацювати з мистецьким журналом «Сяйво». Як згадує син Д.Антоновича Марко, батько допоміг надрукувати у «Сяйві» вірш молодого Павла Тичини «Гаптує дівчина й ридає».

На 1912 р. припадає також початок діяльності Д. Антоновича як викладача історії мистецтва у Київській мистецькій школі та викладача історії стилів та історії костюма у Драматичній школі Лисенка.

У 1913 р. Антонович з кількома товаришами засновує у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін», виступивши редактором перших трьох його номерів.

Під час першої світової війни навколо Д.Антоновича знову почала гуртуватися частина рупівців («пораженці» та «самостійники»), які не підтримували «оборонської» позиції одного з лідерів партії Симона Петлюри. Ця група підтримувала постійний зв’язок із Союзом визволення України, що резидіював у Відні. З початком війни і забороною українських видань Д.Антонович був змушений вступити на службу до Всеросійського союзу міст.


Революція 1917 року. Центральна Рада

Революція 1917 р. повернула Д.Антоновича до активної політичної діяльності. Спільно з В.Винниченком та В. Фідровським він засновує щоденний партійний орган — «Робітничу газету». Певний час він редагував її, а також тижневик «Воля» (№ 1 — 10). У «Робітничій газеті» Д.Антонович протягом двох років вів відділ «Театр і музика» та був постійним театральним рецензентом. Видавництво газети випустило у 1917 р. в Ромнах брошуру Д.Антоновича «Земельна справа на Україні». Відновивши своє членство в партії (з грудня 1905 р. РУП почала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією — УСДРП), Д.Антонович увійшов до складу її керівного органу — бюро ЦК.

У березні 1917 р., коли постало питання про владу на Україні, Д.Антонович виступив зі своєю програмою і відіграв активну роль у створенні Центральної Ради.

Товариство українських поступовців (ТУП) намагалося створити керівний орган на базі свого бюро. Однак «есдеки» на чолі з Д.Антоновичем зажадали утворення центрального об’єднуючого органу з рівним представництвом усіх партій і громадських організацій. Рішучі дебати відбулися 3 — 4 березня. Група Антоновича вирішила запросити М.Грушевського на посаду голови цього центру, щоб нейтралізувати плани тупівців. І ця група, що складалася з 13 організацій (включаючи професійні та громадські інституції, навіть церковні хори), підтримана молоддю вищих шкіл, кооператорами і військовими, взяла гору. Антонович був делегований від «співочих товариств» до Центральної Ради і від самого початку став її членом. Одночасно він працював у Червоному Хресті (завідував санітарними потягами), був уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті.

Однак під час нових виборів до Центральної Ради «через недогляд чи умисно» Д.Антонович не пройшов. М.Грушевський припускав, що соціал-демократи обминули його кандидатуру, підозрювали, що це зробив В.Винниченко з особистої антипатії. Просвітні організації також не висунули його, і Антонович відійшов від діяльності Центральної Ради. М.Грушевський вважав, що основною причиною була образа. Він писав, що особисто запрошував Д.Антоновича до складу Центральної Ради, але той відмовився. Одночасно у 1917 — 1918 рр. Антонович був гласним Міської думи, а згодом — товаришем голови Думи.

Як член Центральної Ради Антонович виконував різноманітні функції: був заступником голови, головою комітету по проведенню першої української маніфестації у Києві та головою віча на Софійській площі.


Міністр УНР

Із створенням Генерального секретаріату УЦР на чолі з В.Винниченком Антонович був призначений народним міністром морських справ.

Саме Антонович вніс на затвердження УЦР проект морського прапора, на якому вперше, як герб, був зазначений тризуб.

Четвертим універсалом УЦР Генеральний секретаріат перетворювався на Раду народних міністрів. Антонович увійшов до нового кабінету В.Голубовича. Продовжуючи свою попередню лінію, він підбирав до міністерства «певних українців», які добре знали морську справу. Коли РНМ з Голубовичем виїхала до Житомира, а в Київ увійшли більшовики, Антонович виїхав у Крим та на Кавказ для з’ясування питання про перспективи українського флоту. Міністр побував у Новоросійську, Керчі, Феодосії, Севастополі, Одесі, зауваживши, що українські громади там міцні, а в Севастополі навіть діяла морська українська організація. Наприкінці березня 1918 р., після повернення УЦР до Києва Антоновича викликали у столицю. Проте його доповідь перед Голубовичем залишилася без уваги і він відмовився від посади міністра у морських справах.

Між тим, одночасно з урядовим призначенням ще наприкінці 1917 р. Антонович був обраний членом комісії з народної освіти, членом театральної комісії Київської міської управи та головою Театральної ради при Міністерстві освіти (згодом — Міністерстві культури і мистецтва).

Після зміни уряду Антонович був призначений міністром у справах мистецтва. Збереглися опрацьовані ним проекти заснування Музею — етнографічного кабінету та Музейно-етнографічного видавництва (грудень 1918 р.). Тоді ж він був обраний почесним академіком новоствореної Української Академії мистецтв. Паралельно Антонович деякий час викладав історію театру у Драматичній школі Матковського та Державній драматичній школі, на учительських курсах у 1918 р. він читав історію мистецтва, а також завідував театром Троїцького народного дому.


Дипломатична робота

Після встановлення влади Директорії Д.Антонович був виряджений послом до Рима. Згідно з мандатом він брав участь у Міжнародному соціалістичному конгресі 1919 р., на якому мав право виступати, підписувати протоколи, постанови, заяви та встановлювати зв’язки з іншими соціалістичними партіями.

Керівництво українською дипломатичною місією в Італії було пов’язане з численними труднощами як політичного, так і особистісного плану. Улітку 1920 р. Д.Антонович покинув Рим і виїхав до Відня. Його стосунки з українським урядом напружилися, хоча з ним продовжували рахуватися і використовувати дипломатичний досвід (у серпні 1920 р. Міністерство закордонних справ УНР запросило Антоновича на спеціальне засідання з координації зовнішньої політики). Тим часом Дмитро Володимирович збирався їхати на Україну — потрібно було забрати сім’ю. Однак Дмитро Володимирович залишився у Відні. У 1921 р. він стає редактором журналу «Книга», створеного кількома українськими емігрантськими видавництвами. Того ж року у Відні вийшов його короткий нарис історії Києва.

У Відні Дмитро Володимирович перебував у дуже скрутному матеріальному становищі. Він навіть вирішив продавати свої речі. Винятком були лише книги. Нарешті влітку 1921 р. він разом з УВУ переїжджає до Праги.


В еміграції

На еміграції Дмитро Антонович майже не займається політикою і повністю віддається науковій, викладацькій та культурно-мистецькій діяльності. Він був одним із фундаторів УВУ у Відні та Празі, тричі обирався ректором (1928—1929, 1929—1930, 1937—1938 рр.) і кілька разів деканом філософічного факультету цього університету, викладав у ньому історію мистецтва. Його зусиллями виникла Студія пластичного мистецтва у Празі, яку довгі роки він очолював, будучи одночасно головою Українського товариства пластичного мистецтва. Вчений виступив також співзасновником Українського історично-філологічного товариства у Празі і довгий час був його головою. Дмитру Володимировичу належить також ідея заснування унікального Музею визвольної боротьби України у Празі, директором якого він був близько 20 років.

Незабаром до Праги прибула родина і клопотів стало більше. У вересні 1923 р. тяжко захворів син Марко: підозрювали тиф. Узагалі діти погано сприйняли переїзд, часто згадували Київ і хотіли туди повернутися. Однак поступово все налагоджувалось. Побачене і почуте повертало сенс життя. Сім’я забирала багато часу, снаги, але вона й утримувала на світі. Дружина і діти вболівали за Дмитра Володимировича, допомагали йому, іноді просто примушували відпочивати.

Отже, перебуваючи за кордоном, учений не втрачав зв’язків з Україною. Про це свідчать і його поодинокі листи, які збереглися. Антоновичу вкрай не вистачало спілкування з фундаментальними вітчизняними дослідниками українського мистецтва. Однак на той час це було неможливим.

У березні 1930 р. у Празі була організована урочиста ювілейна «академія» на честь Дмитра Антоновича. Прийшов «повний портфель поздоровлень», свято було «дуже гучним». Однак сам ювіляр почувався невесело. У таких умовах важко було спокійно жити, працювати і займатися наукою. Однак у середовищі еміграції спостерігався дивовижний процес напруженої посиленої діяльності. Сам Антонович працював у багатьох наукових та громадських організаціях і майже не мав часу на особисте життя. Особливо плідною була його діяльність як голови Українського історично-філологічного товариства. Зокрема, він прочитав у товаристві цілу низку доповідей: «Іконографічний зміст рельєфів Михайлівського монастиря», «Методологічне непорозуміння в досліді українського мистецтва», «Типи сценічної творчості Г. П. Затиркевич-Карпинської», «Слово пам’яти дійсного члена проф., д-ра А. Артимовича» та ін. Так само наполегливо працював Дмитро Володимирович і як директор Музею визвольної боротьби України, примножуючи його цінності та піклуючись про здобуття для музею окремого приміщення.

Як уже було зазначено, Дмитра Антоновича тричі обирали ректором УВУ. На той час ця посада, крім численних турбот та необхідності щоденно боротися за існування університету, нічого не давала. Як ректор УВУ, він у 1928 р. входив також до куратори Українського наукового інституту, заснованого гетьманом Скоропадським у Берліні. Це було досить складним завданням з огляду на неприхильне ставлення празьких наукових кіл до даної інституції. В УШ навчався син Антоновича Михайло, і вчений мав досить добру інформацію про життя інституту. Іноді він втручався в наукове спрямування дослідів студентів, протестував проти політизації та однобічності тематики пропонованих праць. Антонович узагалі виступав проти зрощення науки з публіцистикою і вважав це хворобою української історіографії на еміграції; він наполягав, щоб УНІ зайнявся джерелознавчими дослідженнями та публікацією документів, тобто сприяв розвиткові науки, а не орієнтувався на широкий попит мас.

Зразком власного ставлення Антоновича до наукової праці була його копітка робота над томом про малярську творчість Т. Шевченка (один із 16 томів його творів, що видавалися у 30-х роках у Варшаві). Власне у Празі були написані та побачили світ основні наукові праці Дмитра Антоновича. Це узагальнюючі роботи: «Триста років українського театру» (1925 р.) та «Скорочений курс історії українського мистецтва» (1923 р.), численні статті про український театр, біографічні нариси видатних діячів української культури (Д. Безперчого, Я. Станиславського, О. Мурашка, Т. Бойчука, В. Лепикаша, О. Русова, Г. Нарбута, Т. Шевченка), альбом «З історії церковного будівництва на Україні» (1925 р.), «Група пражської студії» (1925 р.), «Українська графіка» (1933 р.). Але справжнім підсумком усієї науково-дослідної та педагогічної діяльності Антоновича на терені українського мистецтва і культури правомірно вважається упорядкований і значною мірою написаний ним збірник лекцій «Українська культура».


Світова війна та останні роки життя

З початком війни доля українських емігрантів надзвичайно ускладнилася. Почалися нові непорозуміння. Ще у 1938 р. Антонович протестував проти сваволі адміністрації УВУ в кадровому питанні. У 1940 чи 1941 р. він подав доповідну записку до поліцейської управи Праги з оскарженням дій адміністрації УВУ, яка вже два роки не переобирається, самочинно розпоряджається фінансами і вершить усі справи, порушуючи статут університету. Ворожнеча в середовищі еміграції отруювала життя. Знайомі намагалися підтримати вченого. У Чехії життя стало дорогим і напівголодним. Панувала карткова система. І все ж учений продовжував працювати. У 1942 р. в Ляйпцігу вийшла одна з останніх його значних праць — «Німецький вплив на українське мистецтво».

Увесь час Дмитро Володимирович, як і всі емігранти, мріяв про повернення на батьківщину. Однак доля приготувала йому ще одне випробування. Війна скінчилася, у Празі стояли радянські війська, і для емігрантів настали сумні часи. Повернення емігрантів можливе було лише до Сибіру. Багато хто виїхав до американської та англійської окупаційних зон. Інші пішли з життя.

Дмитро Володимирович Антонович помер у Празі 12 жовтня 1945 р.

У середовищі української еміграції у Чехо-Словаччині Дмитро Антонович користувався великою пошаною та незаперечним авторитетом. Часто він виступав як вагома сила примирення різних груп та течій. Професор був дуже популярний серед студентів і ширших кіл еміграції, виступаючи промотором їхнього культурного життя. Разом із небагатьма людьми Дмитро Антонович складав, власне, стрижень української наукової та культурницької еміграції у Празі. Це засвідчили широко організовані і проведені святкування 50-ліття та 60-ліття Дмитра Володимировича.


Джерела


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва