Андрій Боголюбський

Андрій Юрійович Боголюбский, другий син Юрія Долгорукого. Народився близько 1110 року. До 35 років прожив у Ростовсько-Суздальській області, де і одружився (після 1130 року) на доньці багатого боярина Кучки, власника берегів р.Москви.

Коли між Юрієм Долгоруким і його племінником, Ізяславом Мстиславовичем, розгорілася вперта боротьба за Київ, Андрій став кращим помічником батька. Перший його виступ був разом зі старшим братом Ростиславом у 1146 году против Ізяславова союзника, Ростислава рязанского, який був вигнаний з його стольного міста. Коли у 1149 році Юрій переміг Ізяслава і зайняв Київ, Андрій отримав від нього Вишгород, у семи верстах від Києва. У якості Вишгородського князя він брав участь у поході Юрія в уділ Ізяслава - у Волинську землю, де ледве не загинув при осаді Луцька. Після осади Луцька був укладений мир, який проіснував недовго.

У 1150 році Ізяслав вигнав Юрія з Київської землі й двинув війська на старшого його сина Ростислава, який княжив у Переяславлі. Андрій прийшов на допомогу брату, й Ізяславу не вдалося взяти Переяславль.

Коли Юрій удруге того ж року захопив Київ, Андрій отримав від батька міста, що межували з Волинню: Турів, Пінськ, Дорогобуж і Пересопницю. Андрій сів у Пересопниці й зновк виступив у якості посередника між ворогуючими сторонами. Проте, Юрій та прийняв пропозицій Ізяслава, який покликавши на допомогу угрів й у третє сіл у Києві. Юрій з Андрієм облаштувався у Городці Остерському (нині місто Остер у Чернігівській області), а наступного 1151 року знову виступив проти Ізяслава. При р.Руті Андрій виявив себе хоробрим воїном, так само, як під Луцьком. Коли перемога залишилася на боці Ізяслава, Андрій повернувся до Суздальської землі.

Юрій, всупереч умовлянням сина, продовжував боротьбу й у союзі із князями рязанськими, муромськими, сіверськими й половцями вчинив похід на Чернігів. А. цього разу відзначився тим, що показав приклад союзним князям самим водити дружину на приступи. На виручку Чернігова з'явився Ізяслав, і похід Юрія виявився невдалим. В 1154 році Юрій здійснює похід на Муромську область, виганяє її князя Ростислава й передає її А. Ростислав відправляється до половців і в тому ж році нападає зненацька, разом з ними, на Андрія, який "в одному чоботі" ледь урятувався втечею в Суздаль. Коли в 1155 році Юрій остаточно ствердився в Києві, А. удруге одержав Вишгород. Але йому, очевидно, набридли нескінченні, безплідні війни за Київ. Батькові було вже 70 років. При безлічі здобувачів А. не міг сподіватися на одержання Києва, який хотів передати йому Юрій. А. миліше була земля Суздальська, і він проти волі батька, таємно від нього, у тому ж році пішов з Вишгорода, взявши із собою звідти вельмишановну святиню, ікону Божої Матері, писану, по переказу, святим Лукою. Збереглася легенда, що, коли везли ікону, кінь зупинився в 11 верстах від Володимира. Уважаючи це за особливе знамення, А. на місці зупинки заклав село Боголюбово, яке зробилося улюбленим його місцеперебуванням і дало йому в історії прозвання Боголюбского. Звідси він розпоряджався Російською землею; сюди приходили до нього союзні й підвладні йому князі зі своїми полками, які він направляв за своїм розсудом. В 1157 році Юрій помер. Ростовці й суздальці, що цілували, на його вимогу, хрест молодшим його синам Михайлу й Всеволоду, призвали на князювання до себе А., "занеже бе любимо всіма за премногую його чесноту". А. відразу проявляє свій владний характер і своє визначене прагнення бути самодержавним і единодержавним. Він негайно виганяє своїх молодших братів і дітей померлого старшого брата Ростислава із Суздальської землі й нікому потім, навіть дітям, не дає доль у своїй області. Він усуває від себе навіть старих бояр батьківських, "хоча самовластець бути всієї землі Суздальської". Ці його дії відповідали інтересам землі, що не бажала дроблення, яке завжди було джерелом політичної слабкості й внутрішніх смут. Стольним містом він обрав пригород Володимир-на-Клязьмі, сам залишаючись у своєму Боголюбові. Цим він послабляє значення віча й бояр старших міст. У новім місці його оточують нові люди, їм самим вибрані й тому завжди готові виконувати його волю. Владимир даний був йому батьком у долю, коли він був ще молодим. Він звик до цього міста й почував себе отут вільніше. ДО того ж Володимир займав вигідне географічне положення, тому що, завдяки Клязьмі й Оці, з нього зручніше було зноситися з Києвом і всією південною Росією. А. намагається підняти Володимир, зробити з нього другий Київ. В 1158 році він заклав кам'яну церкву Успіння Божої Матері, не пошкодувавши коштів на її прикрасу. Він розширив укріплення міста й, у наслідування Києву, побудував двоє воріт - золоті й срібні. Оскільки Суздальська область була новою в порівнянні з іншими, зміцнювалася й розширювалася шляхом колонізації в землях чужих і язичницьких, те будування церков мала величезне значення й піднімала всю область. А. будує чудовий храм Різдва Богородиці в Боголюбові, будує церкви в Ростові й інших містах з особливою пишністю й пишнотою, призиваючи для цього закордонних майстрів. В 1162 році він робить спробу заснувати особливу митрополію у Володимирі, маючи свого кандидата в митрополити. Діставши відмову від константинопольського патріарха, він зробив цього кандидата єпископом ростовським, змусивши його жити у Володимирі. Цей єпископ Феодор не хотів визнавати митрополита київського, виразивши тим самим прагнення своє й свого князя в автокефальності суздальської церкви. Однак Феодор був відданий князем на суд митрополита й піддався жорстокій страті. В 1164 році А. ходив війною на камських болгар, взяв їхнє місто Бряхимов і спалив три інших міста. Він підкорив собі князів рязанських, прагнув до підпорядкування Новгорода й Києва, починаючи з першого. Уже в 1160 році він шле до новгородцям послів зі словами: "Будь вам ведене: хочу шукати Новгорода добром і лихом". Новгородці після цих слів виганяють від себе сина київського князя - Святослава Ростиславовича - і ухвалюють до себе в князі Андрєєва племінника, Мстислава. У наступному 1161 році, помирившись із батьком Святослава, Ростиславом київським, А., по угоді з ним, проти волі Новгорода посадив там Святослава. В 1167 році Ростислав київський помер. Старшими з Мономаховичів були син Мстислава Великого Володимир і А. - На півдні північних князів не любили, а Володимир був занадто слабкий, щоб зайняти велике князювання. Київ був зайнятий, із загальної згоди народу й південних князів, відважним сином Ізяслава Мстиславича, Мстиславом волинським. Не діставши від нього ніякої нагороди за поступку йому першості, південні князі образилися й були готові інтригувати проти нього. А. було прикро, що ненависний йому Мстислав, молодший князь, будучи слабкіше за нього, зайняв велике князювання. Слідом за цим образа прийшла й з боку Новгорода: новгородський стіл був зайнятий малолітнім сином Мстислава, Романом, і фактичним князем був там все той же Мстислав, який не давав А. розпоряджатися в Новгороді. Переконавшись, що багато південних князів будуть на його стороні, А. зважився на розгром Київської області. В 1169 році він рушив з величезною раттю проти Мстислава. До ополчення А. приєдналося 11 князів. Мстислав зачинився у Києві; кияни, з любові до сина Ізяслава, мужньо зустріли ворогів, у перший раз погодившись витримати облогу. Після триденного бою Київ був узятий "на щит" і відданий на нещадне розгарбування; був запалений навіть печерський монастир. А. зробився великим князем, але Київ віддав молодшому своєму братові Глібу , а сам залишився на півночі, у Володимирі й у своєму Боголюбові. Цей учинок А. є подією найбільшої важливості, з якого почався на Русі новий порядок речей. Значення Києва, як центру землі руської, було перенесено на особистість великого князя. Князівське старшинство, відірвавшись від місця, одержало особливе значення; уперше з'явилася думка додати цьому старшинству авторитет верховної влади. Київ як і раніше залишився найстаршим, найбагатшим і кращим руським містом, але ідея єдності й центру землі тепер втілилася не в ньому, а у великому князі. Цей князь зробився силою, незалежною від місця й традиції. - Свідомість своєї сили спонукує А. перемінити обіг зі слабкішими, молодшими князями. Родові відносини князів занепадають; народжуються нові, державні. Особисто А. зумів захопити у свої руки владу майже над усіма своїми братіями. Його рівно слухалися й Київ, і Новгород, і Ростов, і Суздаль, і Володимир, і князі смоленські, полоцькі, волинські й інші. А. роздавав і передавав князям міста за своїм розсудом, не зважаючи ні на права князів, ні на права міст. Князі зрозуміли, що А., як виразився Мстислав Ростиславович, прагне зробити молодших князів підручними великого князя. Раніше князівська волость була тимчасовим, черговим володінням того або іншого князя; А., залишившись у Суздальській області, додав їй характер особистого, невід'ємного надбання одного князя, виділивши її з кола областей, якими володіли по черзі старшинства. Після узяття Києва А. знайшов привід і для покарання Новгорода. У двинських данників Новгорода відбулося зіткнення із суздальськими, причому перші узяли гору й навіть убрали данину із суздальських підданих. А. рушив на Новгород, під предводительством сина свого Мстислава, величезну рать із ростовців, суздальців, смолян, полочан, рязанців і муромців. Військо це новгородці, що зробили 25 лютого 1170 року вилазку, розбили наголову й примусили втекти, захопивши так багато полонених, що потім суздальці продавалися ними по "ногаті" за людину, тобто втроє дешевше вівці. При відступі суздальське військо понело ще величезну втрату від голоду. Неврожай хліба цього року змусив новгородців упокоритися, після того як А. зупинив підвіз хліба зі свого князівства. Роман Мстиславич був вигнаний, і в Новгороді сів князь від руки А. - Рюрик Ростиславович. В 1171 році помер Гліб. А. посадив у Києві одного зі смоленських князів, Романа Ростиславовича, троє братів якого сиділи по містах близько Києва. Незабаром А. донесли, що брат його Гліб помер від руки вбивць із київських бояр. А. зажадав їхнього покарання, але Ростиславичи, вважаючи донос безпідставним, не послухалися. Тоді А. послав сказати Роману: "Не ходиш у моїй волі із братами своїми: так ступай геть із Києва, Давид з Вишгорода, Мстислав з Бєлгорода; ступайте всі в Смоленськ і діліться там, як хочете". Роман підкорився, але Рюрик, Давид і Мстислав зважилися на боротьбу з А. Вони захопили Київ, вигнавши звідти Андрієва брата Всеволода, і посадили в ньому Рюрика. Інший брат А., Михайло, затиснутий Ростиславичами в Торческу, погодився бути заодно з ними. Довідавшись про це, А. наказав Ростиславичам, щоб Рюрик ішов у Смоленськ у свою вотчину, а Давид і Мстислав, як призвідники, зовсім виходили з руської землі. Мстислав за такі розмови велів обстригти Андрієву послові бороду й голову й відпустив його з такими словами: "Скажи від нас своєму князеві: ми дотепер шанували тебе як батька, але якщо ти не засоромився говорити з нами як із твоїми підручними й людьми простими, забувши наш князівський сан, то не страшимо погроз, виконуй їх, - Бог нас розсудить". А. негайно зібрав до 50 тисяч війська й велів Рюрика й Давида вигнати з їх вотчини, а Мстислава живим привести до нього. У війську А., крім суздальців, були муромці, рязанці й новгородці; по дорозі, хоча й мимоволі, приєдналися смоляни, а потім князі чернігівські, полоцькі, турівські, пінські й городенські. Але тому що серед війська не було єдності, і ніщо не надихало його, крім примхливої волі великого князя, те все величезне ополчення кинулося навтіки після облоги Вишгорода, що оборонявся Мстиславом. Смути, що почалися серед південних князів, змусили Ростиславичів, менш ніж через рік, знову почати переговори з А. і просити в нього Київ для Романа. А. велів недовго почекати відповіді, але відповідати йому вже не довелося. Уночі, 28 червня 1174 року, він був убитий у Боголюбові своїми наближеними, серед яких було багато незадоволених його строгістю. Шурин його, Яким Кучков, мстячи йому за страту брата, об'єднав незадоволених. Змовники, у числі 20 людей, вломилися в спальню князя й напали на нього. А. хотів схопитися за меч, але князівський ключник Анбал, що примкнув до змовників, завчасно забрав його. Незважаючи на свій похилий вік, князь ще був сильний і навіть беззбройний вчинив опір. "Горе вам, нечестиві! - викликнув він. - Навіщо уподібнилися Горясеру (убивці Бориса)? Яке зло я зробив вам? Якщо кров мою проллєте, Бог помститься вам за мій хліб". Нарешті, він упав під ударами. Змовники, думаючи, що князь мертвий, взяли тіло свого товариша, ненавмисно вбитого під час сутички, і хотіли видалитися, але раптом почули стогін. А. піднявся й пішов під сіни. Вони повернули й добили його. Ранком був убитий ними князівський улюбленець Прокопій, і розграбована князівська скарбниця. Були вбиті також князівські посадники й тіуни й розграбовані їхні домівки. Пограбували й іноземних майстрів храму. До грабежів приєднався й народ, поширюючи їх по всій волості. Побоюючись помсти володимирців, змовники послали було сказати їм, що й серед них є спільники змови. Володимирці, однак зустріли звістку про смерть князя байдуже. Найшолася тільки одна людина, віддана вбитому князеві, - його слуга Козьма, та й той був киянин. Козьма взяв оголене тіло князя, що лежало в городі, загорнув його в плащ і килим і хотів внести в церкву; але п'яні слуги не хотіли відімкнути церкви. Тіло довелося покласти на паперті, де воно пролежало два дні, поки не прийшов козьмодемьянский ігумен Арсеній і не вніс його в церкву, відслуживши першу панахиду. Тільки на шостий день, коли хвилювання вляглося, володимирці послали в Боголюбово за тілом князя й поховали його в побудованій їм церкви Богородиці. Ніколи ще на Русі жодна князівська смерть не супроводжувалася такими явищами, як смерть А. Пояснюється це його невмінням вибирати людей, його різкими, часом неприборканими й довільними діями, незгодними найчастіше зі звичаями й традиціями місця й часу. Зі смертю А. зникла й сила його влади; діти не одержали батьківської спадщини, причому й самий рід його припинився. І те, що їм намічено було нового, одержало розвиток лише через ціле сторіччя. Лише одне духівництво цінувало А. за його щедрість до церкви, за його піклування до побудови храмів, за його побожність. Церква прирахувала його як мученика до лику святих.

Джерела

  • Погодін, "Князь Андрей Юрьевич Боголюбский"
  • Голубинський, "История русской церкви", т. I
  • Сергеевич, "Русский юридический дневник", т. I.


Особисті інструменти

Матеріал з WWW Енциклопедія Києва