Сковорода Григорій Савич

(1722 — 1794) — укр. просвітитель-гуманіст, філософ і поет. Навчався в Київ. академії (1738 — 1742, 1744 — 1750; розташована на С. Г. в. № 2, на її фасаді встановлено мемор. дошку Г. Сковороді). У 1741-1744 служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання „придворний уставщик”. Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій „Сад божественних пісень” (1753-1785), а також численних музичних творів. До нас дійшла „Херувимська”, канти „Ангели, знижайтеся”, „Пастирі милії”. Широко відомими стали пісні „Ой ти птичко, желтобоко...”, „Стоит явор над водою”, „Ах ушли мои літа”, „Про правду і кривду”. Його пісню „Всякому городу нрав і права” використав Котляревський Іван Петрович у п’єсі „Наталка Полтавка”. Відвідав Київ 1764 і 1770 (жив у родича в Китаєві). У сквері на Контрактовій площі встановлено пам`ятник поету (1976, І. П. Кавалерідзе). 1973 року у Києві на його честь названо вулицю.

роки теоретичної та практичної науки

Грицько Сковорода, син козака Лубенського полку народився в Чорнухах на полтавщині. Його виховання почала сама природа. Ще в дитинстві звик бути сам із собою й зовсім віддавався враженням, які справило на нього його оточення: вишневі садки, кленові гайки й рідна річка. Не дивно, що вже в дитинстві відзначався Грицько меланхолійним темпераментом. Також від дитячих літ, як сам згадав про це, тягли його якась таємна сила й порив до навчаючих книг. Крім охоти до науки вияивив малий Грицько нахил до пошанування Бога, тала нт до музики й твердість духу. Вдоволяючи охоті сина, віддав його батько до київської академії правдоподібно 1739 року. Пробувши тут 2 роки, переїхав грицько у 1742 році у Петербург до надвірної капели цариці Єлизавети, вибраний на надвірного співака за гарний голос, яким виділявся ще на церковному крилосі у Чорнухах. Влітку 1744 року повернувся до Києва й почав далі вчитися в академії. Київський архієрей хотів висвятити його в духовний сан, до чого Сковорода не мав ніякої охоти, тому хитро прикинувся навіженим, перемінив голос і почав заїкуватися, наслідком чого архієрей признав його нездатним до духовного сану, викинув його з бурси і дозволив жити де захоче. Це було близько 1750 року. Користуючи з нагоди, що генерал-майор Вишневський їхав в Угорщину, поїхав із ним і Сковорода до дяка православної будапештської щеркви. Крім Пешта побачив Прешбург, Відень й інші довколишні місцевості. За свідченням людини, що знала особисто Сковороду, виходить, що Сковорода перейшов пішки не тільки Угорщину, але й Польщу, Пруссію, Німеччину й північну Італію. На жаль, нічого не знаємо, яке враження справила на нього закордонна подорож; можна тільки здогадуватися, що наш мандрівник придивлявся більше до світу й людей, ніж учився систематично. Загараницею не захоплювався, говорив, що щастя людина може знайти тільки в самій собі, а не в чужих краях, і насмішливо висловлювався про славні чужі школи, де вчили різномовні папуги. Мандрівками за кордоном закінчилися Сковородині роки теоретичної та практичної науки. Здобув добрі знання латинської та німецької мов, знав грецьку та єврейську мови. Важко означити його обсяг знання. Насамперед займала його античність. Знав багатьох представників досократівської філософії, Сократа, “боговидця” Платона, крім того, Епікура, Демосфена, Арістотеля, знав Філона, Плутарха, знав докладно римську літературу: Горація, Вергілія, Ціцерона, Марка Аврелія, Лукіана, Сенеку, Лукреція, Персія, Теренція. Не менше віл античності займався також патристикою: студіював Клемента Александрійського, Орігена, Діоніса Ареопагіта, Максима Ісповідника, Григорія Богослова, Івана Злотоустого, Ісидора, Василія Великого, Евагрія, Августина. З новіших писань цікавило його те, що духом відповідало античності й патристиці; а, втім, у Сковородиних писаннях зустрічаються згадки про Ньютона, коперникову систему світу тощо.

Джерела

• "Вулиці Києва, Довідник" УЕ, Київ-1995
• Кудрицький А.В. Мистецтво України, 1997. - "Українська енциклопедія"
• Возняк М. Історія української літератури, 1994. - "Світ". - Львів.