Петрусенко Оксана Андріївна
(1900 — 1940) — укр. співачка, н. а. УРСР (з 1939). У 1923 — 1924 навчалася в Київ. муз.-драм. інституті ім. М. В. Лисенка. З 1934 — солістка Київ. театру опери та балету. Жила на вул. Леніна (тепер Б. Хмельницького) № 66 де встановлено мемор. дошку співачці. Померла у Києві, похована на Байковому кл. 1944 року у Києві на її честь названо вулицю.
Джерела
| Ця {{#switch: | =стаття | Обговорення=сторінка обговорення | Категорія=сторінка категорії | Довідка=сторінка довідки | Портал=сторінка порталу | Шаблон=сторінка шаблона | Користувач=сторінка користувача | Обговорення користувача=сторінка обговорення користувача | WWW Енциклопедiя Києва=сторінка проекту | Обговорення WWW Енциклопедiя Києва=сторінка обговорення проекту
}} потребує перекладу. Ви можете допомогти проекту, опрацювавши цю сторінку. |
Довідка= | Шаблон= |
}} |
{{#ifeq:|Шаблон|
|}}
1901 — 1918. Севастополь
Згідно з останньою версією, заснованою на архівних документах, батьківщина Оксани Петрусенко — місто-герой Севастополь. Ксенія Андріївна Бородавкіна (Оксана Петрусенко — сценічний псевдонім співачки, яким охрестив її чоловік, режисер Херсонського музично-драматичного театру, де на поч. 1919 р. вона заспівала свою першу виставу) народилася у Севастополі у 1900-му році. Це стало відомо нещодавно. Співробітник державного архіву Севастополя Д.П. Шевякіна встановила дату народження й хрещення видатної співачки. (Її батько А. Бородавкін народився у Харківській губернії і цей факт довгий час слугував приводом вважати місцем її народження батьківщину батька — село Балаклею Змієвського повіту). Реєстраційна книга церкви Всіх Святих у Севастополі свідчить, що обряд хрещення Оксани провів священик Андрій Григор’єв. Родина її матері, Кулешови, переїхала до Севастополя з Орловської губернії. Дід Іван був теслярем у порту. У роки революції 1905 року він був заарештований за підозрою у зв’язку з більшовиками. Бабуся Євдокія вела просте домашнє господарство. Мати Ксенії Марія Іванівна працювала наймичкою. Родина жила нелегко. Батько помер на батьківщині у Балаклеї, коли дівчинці щойно виповнився рік. За спогадами родичів, майбутня співачка свій голос успадкувала від батька. Він чудово співав українські народні пісні. Мати, забравши дітей, оселилася у батьків у Севастополі. Бідували та недоїдали, і єдиною відрадою в тяжкому дитинстві Оксани залишалася пісня. Одного разу, проходячи повз двір, військовий капельмейстер почув, як Оксанка, граючись у дворі з його дочками, дзвінким голосом виспівує веселі пісні.
— Вашій дівчинці треба вчитися, — сказав він, зустрівши її маму. — Я допомогу влаштувати її у гімназію. Нехай ходить туди з моїми дочками.
Ксенія старанно вчилася, добре малювала, але найбільше любила співати. Її прийняли у шкільних хор і невдовзі почали доручати сольні партії. Одного разу старенький вчитель, який раніше викладав у гімназії словесність та співи, почувши, як вона співає у хорі, запропонував безкоштовно навчати її нотної грамоти. Годувальниками у родині були мама Марія Іванівна та сама Оксана. Їй навіть довелося залишити гімназію. Після довгих пошуків роботи вона влаштувалася на взуттєву фабрику. Відразу ж записалася до гуртка художньої самодіяльності при фабриці та у хор «Рада».
…Найперші кроки у співах вона зробила у хорі Покровського собору в Севастополі та у самодіяльному хорі Георгія Загало. Про це згадувала троюрідна сестра О. Петрусенко — К.Н. (?) Ващук-Ващіна, активна учасниця художньої самодіяльності у Севастополі, з 1935 року актриса Дніпропетровського оперного театру. Репертуар хору складали народні пісні, уривки з опер «Наталка-Полтавка» М. Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. У роки революції хористи виспівували й революційних пісень. У Севастополі майбутня примадонна вивчила й свій перший дует — дует Недди і Сільвіо з опери Р. Леонкавалло «Паяци». Її партнером був матрос Діма Головін. Через роки, соліст Великого театру Дмитро Данилович Головін згадував, що їхня зустріч і знайомство з Оксаною Петрусенко були незвичайними. Неподалік пам’ятника Затопленим кораблям він помітив дівчину, яка пливла, замилувався нею, і раптом дівчина зникла… Дмитро кинувся у воду. Як виявилося, вона вдарилася об камені, поранила ногу та знепритомніла. Він допоміг їй прийти в себе. З’ясувалося, що у них спільне захоплення — співи.
У той час у Севастополі Ф. Шаляпін набирав для своїх концертів у цьому місті хор з матросів та портових робітників. Дмитро був у числі щасливців. Він вмовив Ксенію піти на прослуховування до самого Шаляпіна. Як згадувала потім О. Петрусенко, біля самих дверей готельного номера Федора Івановича вона настільки злякалася зустрічі з видатним співаком, що просто втекла... (Оксана Петрусенко і Дмитро Головін зустрілися років за п'ятнадцять, у березні 1931 року, на Уралі. У Єкатиринбурзькому театрі опери і балету йшла «Тоска» Дж.Пуччіні. Оксана Андріївна у той час була солісткою цього театру. Партія Тоски була однією з найкращих її партій. З Москви на запрошення дирекції театру приїхав виконавець партії начальника таємної поліції Скарпіа Дмитро Головін. Коли її повідомили про це, вона скрикнула: «Діма!». Це була зворушлива зустріч та чудова вистава…) Море і сонце Севастополя наповнили голос Ксенії дивовижною, неповторною дзвінкістю, яка притаманна тільки південним голосам, подібно до італійських, що дозволяло порівнювати його із голосами видатних співачок-італійок Марії Гальвані та Амеліти Галі Курчі.
Чим більше Оксана захоплювалася художньою самодіяльністю, тим сильніше ставало бажання присвятити себе сцені. Як раз тоді у Севастополі проходили концерти пересувної української трупи Степана Глазуненка, яка приїхала на гастролі. Його дружина (провідна актриса) Наталія Лучинська, яка чула від місцевих меломанів про незвичайний голос Ксенії Бородавкіної, запропонувала їй місце у хорі. Лучинська багато часу приділяла дівчині, навчала тонкощам акторського мистецтва. Наближався день від’їзду трупи. Ксенія, боячись маминих сліз, докорів та умовлянь, вирішила таємно покинути батьківську хату. І ось вона, дивлячись у вікно поїзда, що відходив, крізь сльози побачила маму, яка бігла слідом. — Прощавайте, мамо, і вибачте мені! Я напишу і все поясню! — висунувшись з вікна, кричала Оксанка. — Будь щаслива, дочка! Благословляю тебе! — почула у відповідь.
Почалися гастролі трупи у різних містах Криму. Ксенія була щаслива — нарешті вона на професійній сцені! Але… захворіла на тиф, і трупа без неї продовжила гастролі.
Несподівано Оксана прочитала у газеті об’яву про набір хористів до Херсонського державного українського театру, нещодавно заснованого Юрієм Шумським. Пізньої осені 1918 року Ксенія, виписавшись з лікарні, від’їздить до Херсону. І ось вона, худорлява і бідно одягнута, у вилинялій клітчатій хустці, з-під якої видно ледве відросле після тифу волосся, із завмиранням серця входить до театру. Дізнавшись, що штат вже набрано, дівчина зовсім розгубилася. Хтось, проходячи повз, порадив звернутися до завідувача музичної частини Петра Бойченка. Той сів за рояль і запропонував їй щось проспівати. Під акомпанемент здивованого диригента Оксана співала одну пісню за іншою. «Знайшовся справжній скарб!» — увірвався він за мить до кабінету Івана Сагатовського, директора театру.
Вона працювала, не знаючи відпочинку. Бойченко допомагав готувати виступи і… красиво залицявся. І хоча був немолодий і зовсім не схожий на сценічного героя, про зустріч з яким мріяла дівчина, вмовив стати його дружиною. Напередодні її дебюту виникло питання немилозвучності прізвища «Бородавкіна». Бойченко запропонував називати її Оксаною Петрусенко. (Петра Павловича у дитинстві батько лагідно називав «Петрусь», «Петрусенко»). Пізніше театральний псевдонім став її прізвищем.
Успіх молодої співачки зростав. Їй випало щастя грати у десяти виставах із Панасом Саксаганським, який приїхав у Херсонський театр на запрошення І. Сагатовського. Між ними відразу виникли дружні стосунки. З того часу вона називала його батьком і вчителем. А він охрестив її «українським соловейком» і запросив до Києва.
Через декілька років, після того як не стало Бойченка і театр Сагатовського розпався, Оксана, скориставшись запрошенням, приїздить до Києва і вступає у музично-драматичний інститут імені Лисенка. Тоді ж Оксана зустріла і полюбила молодого і дуже вродливого артиста Одеського оперного театру — Мефодія Семенюту-Барило. Він зовні був схожим на героїв п’єс, у яких вона грала, але у житті виявився егоїстом і пустою людиною. Покинувши його, Оксана, не маючи ані домівки, ані грошей, ризикуючи усім, і театральною кар’єрою також, 16 січня 1925 року народила сина Володимира.
Вона змушена покинути інститут і приєднатися до трупи Сагатовського, що гастролювала у Калузі. Усі актори трупи допомагають няньчити її двомісячного Володю, підтримують матеріально. Трупа із гастролями переїздить із одного міста Росії до іншого.
Влітку 1925 року Оксана поїхала до Харківського оперного театру з надією залишитися там працювати. Пройшла випробування, але працювати так і не вийшло. Головним диригентом театру був Лев Петрович Штейнберг. Як і в будь-якої непересічної особистості, у нього були свої «закидоны» — він полюбляв брати співачок за нижню щелепу і примовляти: «Молодець! Добре співаєш!». Коли після проби він підійшов до Оксани і спробував взяти її, як і всіх, вона не стерпіла і відштовхнула його. Дівчина була росла і сильна — диригент відлетів доволі далеко… Він ображено підскочив та виніс вирок: «Ви не прийняті в театр!» Оксана з маленькою дитиною знову поїхала до Сагатовського у пересувну трупу.
Майстерність Оксани зростала. Сагатовський, зважаючи на її вокальні дані, наважився навіть поставити оперету «Сільва». І хоча диригент викинув з неї усі складні частини, «Самарская газета» написала, що «Сильва» прошла с венской легкостью».
У Казані на концерт української трупи прийшли артисти й адміністрація місцевого оперного театру, які багато чули про Оксану Петрусенко. Після виступу їй запропонували стати солісткою оперної трупи театру. Вона погодилася і почала готуватися до дебюту — ролі Оксани в опері Чайковського «Черевички». На роль Вакули запросили з Свердловська драматичного тенора Василя Москаленка. Оксана навіть не сподівалася, що невдовзі партнер на сцені стане партнером у житті.
Прем’єра опери «Черевички» стала тріумфом Оксани Петрусенко. Потім були партії: Ярославни у опері «Князь Игор», Наташі в «Русалці» Даргомижського, Тетяни у «Євгенії Онєгінє» Чайковського, Маргарити у «Фаусті», Лізи в «Піковій дамі» і багато інших.
У цей час Петрусенко багато займалася із професіональними викладачами, вдосконалюючи майстерність. Глядачі й критика звертали увагу на те, що усі свої ролі вона не тільки співає, але й вживається у них, «достигая высокой степени художественной правды». Співала Оксана — і у кінотеатрах перед фільмами, і у численних концертних програмах — разом із чоловіком, Василем Москаленком. Причому на афішах прізвище Москаленка було першим. Популярність Петрусенко зростала, а у Казані її почали називати «украинский соловушка». Восени 1928 року до Казані з Харкова приїхав диригувати Лев Петрович Штейнберг. Він впізнав її, похвалив за вдалий виступ, дуже жалкуючи, що так вийшло у Харкові три роки тому, і попрощалися вони друзями. Ще не раз потім їхні творчі шляхи перетиналися, і Лев Петрович зробив багато доброго для Оксани.
Восени 1929 року Петрусенко переманили до Свердловського оперного театру на ролі драматичного сопрано. Там і розкрив крила її талант. Але виникали проблеми.
Петрусенко ще не була «репертуарною співачкою» — знала не дуже багато оперних партій, а ті, що знала, співала на казанських сценах лише по декілька разів. Про це вона відверто сказала директору Свердловського театру. Він хоч і здивувався, але був приємно вражений її відвертістю та щирістю.
Василь Москаленко раніше вже працював у Свердловську, і тут розуміли, що головні партії він співати не може. Тому брали у театр, перш за все, Оксану, а Василь йшов на другорядні ролі.
Перші три місяці Петрусенко співала лише у «Черевичках» Чайковського. На інші головні ролі запрошували артисток з Москви та Ленінграду. Під керівництвом гарних викладачів Петрусенко продовжувала працювати над репертуаром.Через три місяці вона співала головні партії в усіх виставах, і співала чудово. Свердловський період був нетривалим, але важливим для удосконалення Петрусенко як оперної співачки.
Все новый и новый оперный репертуар, все более сложные и серьезные партии. А любимыми оставались Аида и Тоска, Наталка-Полтавка и Одарка. Вторые две — ее родный дом, ее украинский характер, неунывающий, озорной, оптимистичный, невзирая на личные драмы.
Следующий адрес — Самара. Сюда пришлось перебраться только потому, что там дали возможность петь Василию Москаленко, весьма заурядному тенору. Зато Оксана уже слыла примой. 1931 — 1934. Самара
Переезд в Самару многим показался очевидным, но малопонятным шагом назад для Петрусенко как певицы. В 1931 году в Самаре была организована «Средневолжская краевая государственная опера». Василий Москаленко, певший в Свердловске второстепенные партии, надеялся, что в Самаре его таланта хватит и на первые роли. Он и стал главным инициатором переезда.
Когда рождался Самарский оперный, дирекция театра пригласила в формируемую труппу многих молодых талантливых певцов. Безусловно, самой яркой звездой в том первом составе стала 30-летняя ведущая солистка Оксана Петрусенко. В Самаре она дебютировала в партии Аиды в одноименной опере Верди и сразу же стала любимицей самарской публики. Петрусенко пела лирические, колоратурные, лирико-драматические партии, выступала в концертах, исполняла украинские народные песни. Но в целом репертуар был слабый, часто спектакли держались лишь на голосе Петрусенко. А вскоре в театре появился режиссер-новатор Варламов, который видел образы своих героев в «социально-карикатурном аспекте». Как следствие — ашхабадские гастроли 1932 года завершились полным провалом. Лишь в третьем своем самарском сезоне Оксана исполнила партию Купавы в «Снегурочке» так, как она играла в Свердловске, а не в трактовке Варламова. И это принесло ей громкий успех.
Как вспоминает пожилая самарянка Вера Григорьевна Мельниченко, «Оксану в Самаре любили, на нее ходили, мы ею были просто очарованы…». Самарские годы стали в жизни этого «украинского соловейчика», как с восхищением называли Петрусенко ее поклонники и почитатели, годами подлинного творческого расцвета и подъема.
Именно в Самаре Петрусенко познакомилась с выдающейся русской певицей Надеждой Васильевной Неждановой, сказав ей при этом: «Я украинка, родилась в Кривой Балке, в трех километрах от Одессы» (еще одна версия?). Так прошло еще четыре года.
В 1934 году столицу Украины из Харькова переводят в Киев. Оксана Петрусенко написала письмо в Киевский оперный театр.
У нее дважды были приглашения в Большой театр, ее настоятельно звали в Ленинградскую оперу. Но Оксану не покидает мечта вернуться в Киев. Наконец-то она получает из Киевского театра оперы и балета приглашение на прослушивание. Исполняется ее мечта: она принята солисткой! Вместе с ней принят и Москаленко. Сразу же был решен и квартирный вопрос — им дали ключи от однокомнатной квартиры на Печерске. 1934 — 1940. Киев
В июле 1934-го она пришла в Оперный театр, где в то время блистали Зоя Гайдай, Александра Ропская, Зоя Гончарова, Юрий Кипоренко-Даманский. Ее приняли с первого прослушивания. Но слава и признание у киевлян не дались столь легко, как в других местах: в Киеве Петрусенко сперва полюбили и оценили как исполнительницу народных песен, романсов. Высокая, статная, с грустью в огромных глазах, она так трепетно и щемяще исполняла украинские песни, что зал сперва рыдал, а потом взрывался бурей восторга. А Петрусенко, как и раньше не умея отказывать публике, выходила на «бис» и в клубах, и в заводских актовых залах столько раз, сколько просили слушатели. Ее обожал и боготворил Киев. Но в театре успех все еще заставлял себя ждать…
Параллельно с концертной работой Петрусенко совершенствовала оперный репертуар, который в то время необходимо было исполнять на украинском языке. Очень помогал ей в этой работе Максим Рыльский, который переводил тексты на украинский язык, пересматривал старые переводы, стремился к достойному звучанию украинского языка.
Залы во время выступлений Оксаны Петрусенко всегда были переполнены, а музыкальные критики замалчивали ее творчество вплоть до марта 1936 года. Она была не академической певицей, а самобытной. Поэтому многие специалисты соглашались, что она непревзойденно поет народные песни, очень удачно поет в украинском репертуаре, но ее исполнения классического оперного репертуара не признавали. Споры между музыковедами продолжаются до сих пор.
Зрители ее любили, а вот коллеги — не всегда. В марте 1935 года в своем дневнике Оксана писала: «Возненавидела группа нечестивых меня за мою сценическую и вокальную одаренность — моя работа, мои успехи спать им не дают. Но если прозевали мое восхождение и на производстве, и в общественной работе, то тяжело назад оттянуть — слишком яркая я единица в глазах общественности. А копают яму под меня сильно. Меня тяжело шлепнуть…». «Шлепнуть» в те дни не осмелились, поскольку об Оксане Петрусенко и ее партнере по сцене Михаиле Донце заботились авторитетные партийные руководители Панас Любченко и Андрей Хвыля.
А врагов было немало. И первая из них — очень известная в то время оперная певица Мария Ивановна Литвиненко-Вольгемут, которая видела в Оксане конкурентку и «необразованную провинциалку».
Триумф случился во время декады украинского искусства и культуры в Москве, в марте 1936 года. Подготовили «Наталку», «Запорожца» и «Снегурочку». Открывать декаду поручили Зое Гайдай и Литвиненко-Вольгемут. Но на сборном общем концерте с отдельными номерами и украинскими песнями доверили петь Петрусенко. В Большом ей устроили такой прием, что руководители делегации отдали Оксане Петрусенко первый выход и в «Наталке», и в «Запорожце». Она потеснила великих партнерш. И тут же, после одного из спектаклей… отказалась подписать контракт с Большим театром. «Мне неловко подводить киевлян, ведь я только туда пришла», — что-то подобное услышали главреж и главный дирижер главного театра СССР. Домой она вернулась заслуженной артисткой Украины, с орденом «Знак Почета».
Радость от признания омрачается семейными неурядицами. Все хуже становятся отношения с Москаленко — он не хочет оставаться на втором плане, не может смириться с успехами Оксаны. Даже в присутствии коллег позволяет себе оскорбить, унизить жену. Не выдержав, она решает с ним расстаться. Но, несмотря ни на что, не чувствует себя несчастной, ведь у нее есть сын! Володя хорошо учится, любит маму и очень гордится ею. За ее успехами следят все его одноклассники, и особенно его знакомая Аллочка Педченко, которая буквально боготворит Оксану Андреевну.
А в театре — работа и только работа. В репертуар включены «Тоска», «Севильский цирюльник», «Пиковая дама», «Евгений Онегин» и др. Готовятся премьеры «Тихий Дон», «Тарас Бульба», «Алеко», и почти во всех спектаклях поет Оксана Петрусенко.
Четыре следующих года были сплошным успехом. Она пела в опере, гастролировала, выступала с сольными концертами, записывала грампластинки. Увы — только отдельные арии из опер и, в основном, народные песни. Удивительно, но до сих нет компакт-дисков с записями Петрусенко!
Обстоятельства жизни и творчества в театрах меняются быстро. Конец 30-х — время доносов, подножек и клеветы…
Поднялась волна репрессий на Украине и, в частности, среди высшего руководства. Были арестованы Андрей Хвыля, который опекал Петрусенко, Иона Якир, застрелился Панас Любченко. Некому стало защитить Оксану от ее «заклятых друзей». Арестовали директора оперного театра Я. Яновского. Говорят, что он был замечательным человеком, все его любили и уважали, но на допросах он оговорил всех. О Петрусенко Яновский сказал, что она была человеком, близким к Панасу Любченко, бывала у него дома, тот подвозил ее на автомобиле и обещал поездку в Италию. В те времена это было смертельное обвинение. Коллеги начали избегать Оксану. Ей пришлось самой себя гримировать, в антрактах к ней тоже никто не подходил. Мемориальная доска
Киев, улица Ленина (Б. Хмельницкого), 66
В июле 1937 года Оксана узнала, что ее увольняют из театра. Ее охватило отчаяние, и она попыталась даже наложить на себя руки. Подруга, Алла Алексеевна Бегичева, приехавшая из Москвы, увидела Оксану с петлей на шее. Той же ночью обе они тайно покинули Киев и отправились в Москву. К кому она обращалась в Москве — это неизвестно, но только в Киевском театре ее вскоре восстановили.
В 1939 году, после воссоединения с Западной Украиной, Оксана Андреевна приезжает с коллективом театра на гастроли во Львов. Тогда же встречает она и свою новую любовь — Андрея Ананьевича Чеканюка, редактора газеты «Коммунист», члена ЦК КП Украины. Моложе Оксаны на 6 лет, Чеканюк имел семью и двоих детей, и еще он не хотел портить карьеру. Оксана Петрусенко не стала рушить его жизнь, хоть и ждала ребенка…
В Киеве появился отец Володи Петрусенко, Мефодий Семенюта. Приехал к Оксане, знаменитой, прославленной, обласканной сильными мира сего. И каждый день атаковал ее своей любовью, обретал заново сына, гулял с ним по городу, водил в цирк, а вечерами умолял: «Вернись ради сына». Она сказала ему о своей беременности… Он и эту проблему воспринял легко — просто, мол, Володе будет веселей расти рядом с кем-то, а ребенка-де он усыновит.
(Узнав о ее смерти, М. Семенюта тотчас забыл обо всех своих клятвах, забыл о ней, об осиротевшем сыне. И уже на следующий день он купит обратный билет и никогда больше не увидит Володи, не спросит о нем, не напишет близким, не узнает, что двадцатилетний юноша умрет в эвакуации, что, оставшись один-одинешенек, будет спасаться от болезни, продавать материнские костюмы, платья, украшения за ту цену, что ему назовут: за полкило масла, за литр молока, за буханку хлеба).
Ей было уже 40 лет, она наблюдалась у знаменитого киевского акушера-гинеколога Лурье, и у него же в клинике на бульваре Шевченко Оксана Петрусенко родила сына.
8 июля 1940 года появился на свет сын Алик (Александр). Цветы, поздравления и передачи от коллег и знакомых. Утром, на восьмой день после родов, Оксана Андреевна передала записку приехавшей ее навестить Нине Скоробогатько (концертмейстеру и подруге) с радостным известием о выписке и с перечнем вещей, которые нужно будет принести. Но в тот же день ей неожиданно становится плохо. Врачи ничего не смогли сделать: тромб закупорил коронарные сосуды (официальная версия), и наступила мгновенная смерть.
Что же произошло? Роды были нормальными. В своей записке она попросила сварить дома борщ да побольше положить в него петрушки — мол, малышу это полезно. В полдник ей подали стакан простокваши. И почти сразу наступила смерть Оксаны, никогда не знавшей, как болит сердце…
Кончина любимейшей певицы вызвала немало толков и пересудов. Люди не желали верить в какой-то там банальный тромб. Даже спустя годы не иссякли подозрения и предположения, что гибель молодой женщины в расцвете лет и славы, на пике признания, была подстроенной… Но никаких тому свидетельств нет до сих пор.
В стотысячной толпе людей, что заполнила всю дорогу до кладбища и шла за усыпанным цветами катафалком Оксаны Петрусенко, ее возлюбленных не было. Провожал ее в последний путь весь Киев, вся Украина — но без них.
Надгоробье Слева вы видите фотографию памятника, установленного на могиле Оксаны Петрусенко на Байковом кладбище. Неправильно указан год рождения — 1901-й. Там же значится, что Оксана Андреевна — народная артистка СССР. Но не было у нее этого официального звания — за год до смерти она стала-таки народной артисткой, но только лишь Украины. Впрочем, Оксана Петрусенко, по той любви и восхищению, которое вызывало ее искусство, — поистине народная артистка всего Союза. Так что считать большой ошибкой эту надпись на памятнике все же не стоит…
После смерти Оксаны Петрусенко 15-летнего Володю и новорожденного Александра-Алика забрала к себе Нина Скоробогатько. В начале войны оперный театр эвакуировали в Уфу, а затем в Иркутск, и она с детьми уехала туда же. Время было тяжелое — холод, недоедание, отсутствие медикаментов. Володя пережил свою маму всего на четыре года: он умер от туберкулеза и похоронен в Иркутске. После войны Нина Ивановна с маленьким Аликом возвратилась в Киев. Ей нелегко было растить слабого, болезненного ребенка — оставшись без матери, он болел туберкулезом позвоночника, до 9 лет не ходил, а потом всю жизнь носил корсет. Помогала Алла Педченко, бывшая Володина знакомая, поклонница таланта Оксаны Андреевны. Она доставала дефицитные лекарства, привозила врачей. Алик, несмотря на болезнь, хорошо учился, увлекался биологией. После школы он поступил в университет, а затем — в аспирантуру. Алла Георгиевна умерла в 2003-м году.
Андрей Чеканюк сына признавать не захотел. Когда в голодном 1946-м году Алла Педченко привела Александра к его отцу, он выгнал их из кабинета. Алла на улице просила милостыню, чтобы спасти сына партийного работника и славной певицы. В 1968-м году Андрей Чеканюк был уже на самой вершине карьеры: депутат, академик, член ЦК КП Украины. Однажды он побывал с делегацией в институте, где работал тогда его сын. Александр водил своего отца по институту, но кто он — так не сказал, не простил ему голодного 1946-й года.
В 1972 году Александр Петрусенко защитил кандидатскую диссертацию. На банкете оказался и друг его отца. Он позвонил Чеканюку и сказал, что его сын с блеском защитился. Чеканюк сухо поблагодарил за информацию и положил трубку.
Александр Петрусенко умер в 1999 году. Похоронили его так, как он и хотел — рядом с матерью. У него осталось двое детей, Владимир и Оксана, и внуки — Елизавета и Андрей. Творчество Оксаны Петрусенко
Среди партий западноевропейских композиторов: Джильда и Аида («Риголетто», «Аида» Дж. Верди), Маргарита («Фауст» Ш. Гуно), Недда («Паяцы» Р. Леонкавалло), Галька («Галька» С. Монюшко), Валентина («Гугеноты» Дж. Мейербера), Тоска и Турандот(«Тоска», «Турандот» Дж. Пуччини), Джульетта, Антония («Сказки Гофмана Ж. Оффенбаха).
Партии в операх русских композиторов: Оксана, Татьяна, Лиза, Мария («Черевички», «Евгений Онегин», «Пиковая дама», «Мазепа» П. Чайковского), Ярославна («Князь Игорь» А. Бородина), Горислава («Руслан и Людмила» М. Глинки), Наташа («Русалка» А. Даргомыжского), Тамара («Демон» А. Рубинштейна), Купава и Милитриса («Снегурочка», «Сказка о царе Салтане» Н. Римского-Корсакова), Земфира («Алеко» С. Рахманинова).
Среди партий в операх советских композиторов: Волконская и Наташа Рылеева («Декабристы» В. Золотарёва), Наталья («В бурю» Т. Хренникова), Лушка («Поднятая целина» И. Дзержинского).
В ее репертуаре были: Сильва в оперетте И. Кальмана «Сильва», София в «Цыганском бароне» Й. Штрауса, Клеретта в «Дочери мадам Анго» Ш. Лекока. В концертах она исполняла арии из опер Р. Вагнера, Дж. Россини, Л. Делиба, Дж. Верди.
Между прочим, города России, в оперных театрах которых развивался талант певицы — Казань, Екатеринбург, Самара — гордились О. Петрусенко-Аидой. В Самаре ее так и прозвали — «Аида». Рабыня и дочь царя гармонично соединялись в ней. Недаром казанские знатоки оперы, (а уж им-то, землякам Шаляпина, посчастливилось слушать лучшие голоса не только русских певцов, но и зарубежных гастролеров), говорили, что даже великий Верди мог бы заслушаться пением Оксаны Петрусенко. Не раз она сама говорила, что образ Аиды очень близок ей и что, играя эту героиню, она забывает обо всем на свете. Любовь к страдающей родине — вот главный нерв этой одной из лучших вердиевских партий сопрано.
Все, кто слушал романсы П. Чайковского в исполнении Оксаны Петрусенко, говорили о неповторимости ее трактовки. Увы, лишь один из его романсов, «Я ли в поле да не травушка была», остался на довоенной пробной пластинке. Впрочем, вообще можно лишь сокрушаться по поводу отсутствия записей ее огромного оперного и камерного репертуара. В 1961 году Всесоюзная фирма «Мелодия» выпустила долгоиграющую пластинку «Украинские песни в исполнении Оксаны Петрусенко». В 1973 году — вторую пластинку-гигант «Поет Оксана Петрусенко», которая тоже представила исключительно украинский репертуар певицы. Это и послужило поводом для многих считать Оксану Петрусенко лишь исполнительницей украинских народных песен. А она ведь была выдающейся оперной певицей! Ее драгоценный голос звучал в театрах России, им восторгался весь Советский Союз.
