Друга Світова війна (підготовка)
Сили, що розв’язали Другу Світову війну, задовго до її початку готували вигідн для агресорів стратегічні та політичні позиції.
В 1930-х рр. у світі утворилося два головних очаги військової небезпеки: Німеччина — у Європі, Японія — на Далекому Сході. Німецький імперіалізм, що посилювався, під приводом ліквідації несправедливостей Версальської системи став вимагати переділу світу на свою користь. У Німеччині в 1933 році до влади прийшла терористична фашистська диктатура, що спиралася на підтримку великого німецького капіталу. Для захоплення нових ринків фашистська програма завоювання світового панування передбачала перетворення Німеччини на центр гиганської колоніальної імперії, влада і вплив якої поширювалися б на всю Європу та найбагатші райони Африки, Азії, Латинської Америки, масове знищення населення у захоплених країнах, особливо в країнах Східної Європи.
Реалізацію цієї програми фашистська верхівка планувала розпочати з країн Центральної Європи, поширивши її згодом на весь континент. До переділу світу й встановлення «нового порядку» прагнули таклж імперіалісти Італії та Японії. Таким чином, плани гітлеровців та їх союзників складали суттєву загрозу не тільки для для малих країн Європи, а й для СССР, Великобритании, Франции, США. Однако правлячі кола західних держав, прагнучи спрямувати рух німецьких загарбань в бік СРСР, під виглядом «невтручання» і «нейтралітету» проводили по суті політику поплічниства фашистським агресорам. Вони робили ставку на взаємне виснаження СРСР і гітлеровської Німеччини у затяжній та винищувальній війні.
Французька правляча верхівка, підштовхуючи у передвоєнні роки гітлерівську агресію на Схід, разом з тим відчувала небезпеку нового німецького вторгнення, шукала тісного військового союзу з Великою Британією, посилювала східні кордони шляхом будівництва «лінії Мажіно» та розгортання збройних сил проти Німеччини. Уряд Великої Британії прагнув зміцнити британську колоніальну імперію та посилав війська і сили флоту в її ключьові райони (Близький Схід, Сінгапур, Індія). Проводячи у Європі політику поплічництва агресорам, уряд Н.Чемберлену аж до початку війни та у її перші місяці сподівався на змову з Гітлером за рахунок СРСР. У випадку агресії проти Франції воно розраховувало, що французькі збройні сили, відвернувши агресію спільно з англійськими експедиційними військами і з’єднаннями англійської авіації, забезпечать безпеку британських островів. Правлячі кола США перед війною підтримуали Німеччину економічно і тим самим сприяли відтворенню німецького військового потенціалу. З початком війни вони були змушені дещо змінити політичний курс і по мірі розширення фашистської агресії переходити до підтримки Великої Британії та Франції. СРСР в обстановці зростання військової небезпеки проводив політику, спрямовану на зупинку агресора і створення надійної системи забезпечення миру. 2 травня 1935 у Парижі був підписаний франко-радянський договір про взаємну допомогу. 16 травня 1935 СРСР уклав договір про взаємодопомогу з Чехословаччиною. Одночасно радянський уряд здійснював комплекс заходів, спрямованих на укріплення оборони країни, розвиток її військово-економічного потенціалу.
У 1930-х рр. гітлерівський уряд розгорнув дипломатичну, стратегічну і економічну підготовку до світової війни. У жовтні 1933 Німеччина залишила Женевську конференцію з роззброєння 1932—1935 та заявила про свій вихід з Ліги Націй. 16 березня 1935 Гітлер порушив військові статті Версальського мирного договору 1919 і ввів у країні загальний військовий обов’язок. У березні 1936 німецькі війска зайняли демілітаризовану Рейнську зону. У листопаді 1936 Німеччина і Японія підписали «Антикомінтернівський пакт», до якого у 1937 приєдналася Італія. Активізація агресивних сил імперіалізму призвела до низки міжнародних політичних криз і локальних воєн. В результаті агресивних війн Японії проти Китаю (почалася у 1931), Італії проти Ефіопії (1935—1936), німецько-італійської інтервенції в Іспанії (1936—1939) фашистські держави посилили свої позиції у Європі, Африці, Азії.
Використовуючи політику «невтручання», що її проводили Велика Британія та Франція, фашистська Німеччина у березні 1938 захопила Австрію («аншлюз») і стала готувати напад на Чехословаччину. Чехословаччина мала добре підготовлену армію, що спиралася на міцну систему прикордонних укріплень; договори з Францією (1924) та з СРСР (1935), які передбачали військову допромогу цих держав Чехословаччині. Однак уряд Е.Бенеша не прийняв допомогу СРСР. В результаті Мюнхенської угоди 1938 правлячі кола Великої Британії та Франції, які підтримувалися США, зрадили Чехословаччину, погодившись на захоплення Німеччиною Судетської області, розраховуючи таким чином відкрити фашистській Німеччині «шлях на Схід».
Напркінці 1938 правлячі кола фашистської Німеччини почали дипломатичний наступ на Польщу, створивши так звану данцигську кризу, сенс якрї полягав у тому, щоби під прикриттям вимог про ліквідацію «несправедливостей Версаля» у відношенні вільного міста Данцига здійснити агресію проти Польщі. У березні 1939 Німеччина повністю окупувала Чехословаччину, створивши маріонеткову фашистську «державу» — Словаччину, захопила в Литви Мемельську область і нав’язала Румунії кабальний «господарський» договір. Італія у квітні 1939 окупувала Албанію. У відповідь на розширення фашистської агресії уряди Великої Британії та Франції з метою захисту своїх економічних і політичних інтересів у Європі надали «гарантії незалежності» Польщі, Румунії, Греції та Турції. Франція до того ж дала зобов’язання військової допомоги Польщі у випадку нападу на неї Німеччини. В квітні — травні 1939 Німеччина денонсувала англо-німецьку морску угоду 1935, разірвала укладене у 1934 угоду про ненап з Польщею та уклала з Італією так званий Стальний пакт, згідно якого італійський уряд зобов’язався допомагати Німеччині, якщо вона вступить у війну з західними державами.
В такой обстановке британское и французское правительства под воздействием общественного мнения, из боязни дальнейшего усиления Германии и с целью давления на неё вступили в переговоры с СССР, состоявшиеся в Москве летом 1939 (см. Московские переговоры 1939). Однако западные державы не пошли на заключение предложенного СССР соглашения о совместной борьбе против агрессора. Предлагая Советскому Союзу взять односторонние обязательства помощи любому европейскому соседу в случае нападения на него, западные державы хотели втянуть СССР в войну против Германии один на один. Переговоры, продолжавшиеся до середины августа 1939, не дали результатов из-за саботажа Парижем и Лондоном советских конструктивных предложений. Ведя московские переговоры к срыву, британское правительство вместе с тем вступило в секретные контакты с гитлеровцами через их посла в Лондоне Г. Дирксена, стремясь добиться соглашения о переделе мира за счёт СССР. Позиция западных держав предопределила срыв московских переговоров и поставила Советский Союз перед альтернативой: оказаться в изоляции перед прямой угрозой нападения фашистской Германии или, исчерпав возможности заключения союза с Великобританией и Францией, подписать предложенный Германией договор о ненападении и тем самым отодвинуть угрозу войны. Обстановка сделала неизбежным второй выбор. Заключённый 23 августа 1939 советско-германский договор способствовал тому, что, вопреки расчётам западных политиков, мировая война началась со столкновения внутри капиталистического мира.
Накануне В. м. в. германский фашизм путём форсированного развития военной экономики создал мощный военный потенциал. В 1933—39 расходы на вооружение увеличились более чем в 12 раз и достигли 37 млрд. марок. Германия выплавляла в 1939 22,5 млн. т стали, 17,5 млн. т чугуна, добывала 251,6 млн. т угля, производила 66,0 млрд. квт •ч электроэнергии. Однако по ряду видов стратегического сырья Германия зависела от ввоза (железная руда, каучук, марганцевая руда, медь, нефть и нефтепродукты, хромовая руда). Численность вооружённых сил фашистской Германии к 1 сентября 1939 достигла 4,6 млн. чел. На вооружении находилось 26 тыс. орудий и миномётов, 3,2 тыс. танков, 4,4 тыс. боевых самолётов, 115 боевых кораблей (в том числе 57 подводных лодок).
Стратегия германского верховного командования базировалась на доктрине «тотальной войны». Её основное содержание составляла концепция «молниеносной войны», согласно которой победа должна быть одержана в кратчайший срок, до полного развёртывания противником его вооружённых сил и военно-экономического потенциала. Стратегический план немецко-фашистского командования состоял в том, чтобы, прикрываясь ограниченными силами на З., напасть на Польшу и быстро разгромить её вооружённые силы. Против Польши были выставлены 61 дивизия и 2 бригады (в том числе 7 танковых и около 9 моторизованных), из которых 7 пехотных и 1 танковая дивизии подошли после начала войны, всего — 1,8 млн. чел., свыше 11 тыс. орудий и миномётов, 2,8 тыс. танков, около 2 тыс. самолётов; против Франции — 35 пехотных дивизий (после 3 сентября подошли ещё 9 дивизий), 1,5 тыс. самолётов.
Польское командование, рассчитывая на гарантированную Великобританией и Францией военную помощь, намеревалось вести оборону в приграничной зоне и перейти в наступление, после того как французская армия и британская авиация активными действиями отвлекут немецкие силы с польского фронта. К 1 сентября Польша успела мобилизовать и сосредоточить войска лишь на 70%: было развёрнуто 24 пехотные дивизии, 3 горнострелковые бригады, 1 бронемотобригада, 8 кавалерийских бригад и 56 батальонов национальной обороны. Польские вооружённые силы имели свыше 4 тыс. орудий и миномётов, 785 лёгких танков и танкеток и около 400 самолётов.
Французский план ведения войны против Германии в соответствии с проводившимся Францией политическим курсом и военной доктриной французского командования предусматривал оборону на «линии Мажино» и вступление войск в Бельгию и Нидерланды для продолжения оборонительного фронта к С. с целью защиты портов и промышленных районов Франции и Бельгии. Вооружённые силы Франции после мобилизации насчитывали 110 дивизий (из них 15 — в колониях), всего 2,67 млн. чел., около 2,7 тыс. танков (в метрополии — 2,4 тыс.), свыше 26 тыс. орудий и миномётов, 2330 самолётов (в метрополии — 1735), 176 боевых кораблей (в том числе 77 подводных лодок).
Великобритания имела сильные ВМФ и ВВС — 320 боевых кораблей основных классов (в том числе 69 подводных лодок), около 2 тыс. самолётов. Её сухопутные войска состояли из 9 кадровых и 17 территориальных дивизий; они располагали 5,6 тыс. орудий и миномётов, 547 танками. Численность британской армии составляла 1,27 млн. чел. В случае войны с Германией английское командование планировало сосредоточить основные усилия на море и направить во Францию 10 дивизий. Оказывать серьёзную помощь Польше английское и французское командования не предполагали.
Джерела
- Велика Радянська Енциклопедія
