Воїнам-Афганцям пам’ятник
Переді мною дві статті з українських газет – “Народна Армія”, Газете міністерства оборони України, №31(84), Вівторок, 18 лютого, 92. Пошук “Почуйте нас” та “Молода Гвардія” №23-24(в одному), від 13 березня 1992.
Автори статей - мої учні: Сева Немченко та Оля Шаверіна.
Обое піднімають дуже серьозне питання про увіковічення пам`яті нашого випускника середьної школи №128, Ігоря Даніленко. Обидва школярі виступають від імені учнів школи, від складу “Клубу людских стосунків” (КЛС, “Дому Друзів”) із закликом – не забути подвиг Ігоря, його товарищів, що загинули смертю хоробрих на землі Афганістану.
З “Народної Армії”....
“КЛС” виступив з ініціативою створити пам`ятник своєму випускнику – Ігорю Даніленко. Звертаємось з проханням до підприємств, установ, читачам “Народної Армії”. Клуб розшукує колишнії воїнів-афганців, що служили зі старшим сержантом Ігорем Даніленко у військовій частині №53701.
Друга стаття....
Ми ж люди! “Згадаємо, скільки юнаків не повернулося з “невідомої” війни”. Ольга докладно розповідає про нашого випускника, Ігоря Даниленко. Вона зображує подвиг воїна, що мав вже повертатись додому. Але замість новобранців, пішов зі “стариками” на завдання. На завданні бронетранспортер зі військовими підірвався ні міні, й усі “старики” загинули. В розповіді наведено якою чесною, порядною й вимогливою до себе людиною був Ігор. Він загинув 30 вересня 1988 року. З публікації....
“... Його послужний список, що так трагічно закінчився на чужині, нагадує будь-чиї. Навчався у школі. Недобрав півбалу для вступу до Київського Політехнічного. Влаштувався на роботу до кінотеатру “Старт” і фатальними для нього були заняття на курсах парашутистів. Це вирішило його долю. Майбутьнього не було, попереду – Афганістан. Ігорю спочатку напрочуд везло. Ось вона, демобілізація. Вже й наказ вийшов. Та 30 вересня 1988 року Даніленко йде на своє останне завдання. Адже бувалий, хай поведе новачків. Не знаю, чи були сумніви у тієї відповідальної особи, яка підписала цей фатальний наказ; знала ж ця людина: хлопець вже пройшов сім кіл пекла на спустошеній ненавистю землі, його ще не сформований світогляд деформувався тисячу разів, бачачі кожного дня сцени жорстокості і ненависті. Чи варто було йому, що думками вже був у рідному місті з батьками, друзями і коханою, йти ще раз у нетрі війни?...
Його БРДМ-2 згорів мов свічка.
...І нікто ніколи не дізнається, хто саме поставив цю міну, що спричинила загибель екіпажу. Та пам`ять про київського солдата виявилася невмиручою. Однокласники та рідні воїна вирішили створити у школі куток, присвячений пам`яті воїна...”
Склад “КЛС” вирішив клопотатися перед Міністерством Оборони про виділення з резервів Міністерства БТРа. Клуб пройшов довгу путь за той час, як клопотання було задоволенно. БТР привезли до шкільного подвір`я; радості дітей не було меж! Клуб вирішив просити міську владу – встановити бронетранспортер на майдані, у центрі клумби на біля станції метро Лівобережна. Цей пам`ятник став би нагадувати про всіх воїнів-афганців, що загинули в Афганістані. Ні міська влада, ні товариство колишніх воїнів-афганців, ні колишні співучні Ігоря, не підтримали цю ідею.
Пам’ятник не було встановлено ні на площі біля станції метро, ні на шкільному подвір`ї. Минув час, БТР став іржавіти, покрився корозійною плівкою, не знаю подальшої долі бронетранспортеру. На шкільному подвір`ї його вже немає.
Продовженням ціє історії є історія про створення сучасного пам`ятника воїнам-інтернаціоналістам, що розташований на площі біля Печерської Лаври.
