Воїнам-Афганцям пам’ятник
Переді мною дві статті з українських газет – “Народна Армія”, Газета Міністерства оборони України, №31(84), Вівторок, 18 лютого, 92. Пошук “Почуйте нас” та “Молода Гвардія” №23-24(в одному), від 13 березня 1992.
Автори статей - мої учні: Сева Немченко та Оля Шаверіна.
Обоє піднімають дуже серйозне питання про увіковічення пам`яті нашого випускника середьної школи №128, Ігоря Даниленка. Обидва школярі виступають від імені учнів школи, від складу “Клубу людських стосунків” (КЛС, “Дому Друзів”) із закликом – не забути подвиг Ігоря, його товаришів, що загинули смертю хоробрих на землі Афганістану.
З “Народної Армії”....
“КЛС” виступив з ініціативою створити пам`ятник своєму випускнику – Ігорю Даніленку. Звертаємось з проханням до підприємств, установ, читачів “Народної Армії”. Клуб розшукує колишніх воїнів-афганців, що служили зі старшим сержантом Ігорем Даниленком у військовій частині №53701.
Друга стаття....
Ми ж люди! “Згадаємо, скільки юнаків не повернулося з “невідомої” війни”. Ольга докладно розповідає про нашого випускника, Ігоря Даниленка. Вона зображує подвиг воїна, що мав вже повертатись додому. Але замість новобранців, пішов зі “стариками” на завдання. На завданні бронетранспортер з військовими підірвався на міні, й усі “старики” загинули. В розповіді наведено, якою чесною, порядною й вимогливою до себе людиною був Ігор. Він загинув 30 вересня 1988 року. З публікації....
“... Його послужний список, що так трагічно закінчився на чужині, нагадує будь-чиї. Навчався у школі. Недобрав півбалу для вступу до Київського Політехнічного. Влаштувався на роботу до кінотеатру «Старт» і фатальними для нього були заняття на курсах парашутистів. Це вирішило його долю. Майбутнього не було, попереду – Афганістан. Ігорю спочатку напрочуд везло. Ось вона, демобілізація. Вже й наказ вийшов. Та 30 вересня 1988 року Даниленко йде на своє останнє завдання. Адже бувалий, хай поведе новачків. Не знаю, чи були сумніви у тієї відповідальної особи, яка підписала цей фатальний наказ; знала ж ця людина: хлопець вже пройшов сім кіл пекла на спустошеній ненавистю землі, його ще не сформований світогляд деформувався тисячу разів, бачучи кожного дня сцени жорстокості і ненависті. Чи варто було йому, що думками вже був у рідному місті з батьками, друзями і коханою, йти ще раз у нетрі війни?...
Його БРДМ-2 згорів мов свічка.
...І ніхто ніколи не дізнається, хто саме поставив цю міну, що спричинила загибель екіпажу. Та пам`ять про київського солдата виявилася невмиручою. Однокласники та рідні воїна вирішили створити у школі куточок, присвячений пам`яті воїна...”
Склад “КЛС” вирішив клопотатися перед Міністерством Оборони про виділення з резервів Міністерства БТРа. Клуб пройшов довгий шлях за той час, як клопотання було задоволенно. БТР привезли до шкільного подвір`я; радості дітей не було меж! Клуб вирішив просити міську владу – встановити бронетранспортер на майдані, у центрі клумби біля станції метро Лівобережна. Цей пам`ятник постійно нагадував би про всіх воїнів-афганців, що загинули в Афганістані. Ні міська влада, ні товариство колишніх воїнів-афганців, ні колишні співучні Ігоря не підтримали цю ідею.
Пам’ятник не було встановлено ні на площі біля станції метро, ні на шкільному подвір`ї. Минув час, БТР став іржавіти, покрився корозійною плівкою, не знаю подальшої долі бронетранспортеру. На шкільному подвір`ї його вже немає.
Джерела
Статтю надано колишнім київським вчителем середньої школи 128 Ісааком Меламедовим, президентом «Клубу людських стосунків».
Продовженням ціє історії є історія про створення сучасного пам`ятника воїнам-інтернаціоналістам, що розташований на площі біля Печерської Лаври.
